УРИВСЬКИЙ. Конотопська відьма на Бродвеї, бійки глядачів, українська Одіссея і вистави у ТікТок

Рано чи пізно це мало статися. На початку другої сотні наших подкастів ми нарешті змогли заполучити, отримати на барі народного артиста України. Діти, це трапляється не так часто. Були заслужені майстри спорту, майстри спорту міжнародного класу, Були КМІСи, були антинародні артисти, але так, щоб народний взяв свіжий народний. Іван Оривський, привіт. Я не чекав такий початок, щоб відразу підняти на пробу. Як сказав би Дмитро Гордон, замечательний режисер. Конотопська відьма, це словосполучення є одним з найпоширеніших тегів України часів повномасштабки, культурних тегів. І сьогодні ми будемо говорити про бум українського театру, на прикладі ваших спектаклів, можливо майбутніх. І будемо робити прогнози на розвиток українського культурного кластеру загалом, окей? Будем пробувати. Коли ми готувалися до цієї зйомки, ми з Валіроном пробували згадати, коли ж в останнє хтось з нас був в театрі.

Так то вирішив зайти, так?

Нас запрошував ваш друг Олександр Рудинський, ми обіцяли, але все, зайніті. Я згадав пару спектаклів, на яких був просто минуло років 25 з того моменту. А Валєра сказав, коли ми вийдемо на чисту воду, що ми давно не були в театрі, у нас буде залізна відмазка. Квитків в продажу немає. Немає квитків. Це неочікуваний початок, бо я думав, ми трішки були. А коли останні? 20 років назад? Так, років 20. Я піду тоді. Ні, ні, ні. Ключі і двері в мене. Дивіться, це насправді проблема, що маленький відсоток ходить в театр. Таких, як ви, мільйони в Україні. І ви згадали там «Кантопську відьму», і після неї чуть-чуть цей відсоток, можливо, там почав підвищуватись. Але все одно людей, які не були в театрі, їх дуже багато.

А що виходить, вибач, ажіотаж створює дуже маленький відсоток людей, створює великий ажіотаж?

Так, так. Це, як я кажу, це, ну, якщо… Ми не будемо шкалювати. Ти їдеш в таксі, ти питаєш таксіста, він там, о, я їду в театр, він каже, це якийсь концерт, там, чи Гастікоє виступає. Ну, тобто, люди досі думають, що театр — це щось таке, ну, далеке від них. І ми працюємо над цим, і парадоксально, що під час війни цей відсоток почав трішки збільшуватись. Але це один-два, насправді, відсотки. Ні, ми так славно продамо. А що треба казати? Кажіть, що треба вас казати. Треба казати, що всі хочуть в театр. Ні, ні, ні, ну, ми ж по-чесному.

Всі хочуть. Нація театралізується.

Просто немає квитків. Ні, квитків, справді, на деякі вистави немає. Але просто люди, мені інколи здається, бояться театру. Що там щось таке відбувається, що їм буде скучно, що їм буде нецікаво.

Не цікаво, туазно.

Так, що там досі якісь пишні плаття. Такі є, але є великий відсоток, який ходить в театр взагалі кожен тиждень. Я був 10 років тому, просто це була опера. А з опери ще складніше, бо я зараз почав пробувати себе в опері. Співаєте? Ні, ставить, ставить. Бас? Тєнер, так. Ні, це насправді, я так трішки хочу спробувати себе в оперному жанрі. І там ще менше людей, набагато менше, ніж в драматичний театр, ходять в оперу. Тому що теж всі бояться. І там, глядаєш з драматичного театру, інколи боїться піти в оперу. Бо, ну, шо у нас з оперою там довго. Теж криноліни. Незрозуміло. Шановні глядачі, як досвідчений відвідувач опери. Я був в київській опері, рази чотири, мабуть, виступав. Одного разу був примусово всаджений на спектаклі. Що я хочу сказати, там тепер є, знаєте, коли виступав «Вечірній квартал» або «95» в Палаці Україна, для них спеціально встановили під фінальну пісню. Що випуск, а в них фінальна пісня. Ну, як ти запам'ятаєш? Для них встановили там бігучу дорожку. І там йде титр. Тобто вони дивляться поверх людей в Палаці Україна, а насправді текст читають в головах. І тепер в київській опері так само. Перекладають з італійської. Так це в кожній опері. Навіть ми граємо українську. У нас є опера «Золотий обруч» про Захара Беркута, українську. Іде субтитри, бо, по-перше, не всі слова можна розібрати. По-друге, це субтитри. І в драматичних театрах теж я дуже довго хочу це внідряти, щоб на деяких виставах були англійські субтитри. Бо ти, наприклад, приїжджаєш в будь-який театр, там Німеччина або Литвія, коли я ставив, там є ця строка. І для іноземців… А там можна рекламу пускати? Були моменти, коли хотіли пустити рекламу. Я сказав, вибачте, спонсор ректував, а це не жарт. Бо це вже вистава. Тобто субтитри – це вже частина вистави. Ні, ну опера, ясно, якщо вона італійська, її треба перекладати. Ти там читаєш лібретто, але хто кому… І плюс опера – це ж іноземці. Раніше ти приїжджаєш за кордону, в Київ або в Одесу, ти куди йдеш? В оперу, на драматичний театр. Чому там в Одесі опера взагалі там… Ну, театр закривався, вона ще довго працювала. Бо багато іноземців просто йдуть подивитися архітектуру там. І, звісно, є свої субтитри. А в Європі в драматичних театрах дуже часто ти зустрічаєш просто іде німецька вистава, іде англійська субтитра. Це нормальна практика, це важливо, це допомагає. Ми теж, оскільки ми багато їздимо за кордон, у нас є там калігола німецькою, французькою, англійською.

Ну це вже перекладений текст просто, перекладений текст.

В кожній країні. Я думав, ви німецькою граєте. Ні, ні, ні. От, субтитри, субтитри. Тому ці строки, бігуча строка в опері, вона інколи даже мені допомагає. Бо я коли робив «Казки Вовк»… Засинаєш на спектаклі «Кремлук»? Ні, ні, ні. Я коли «Казки Вовк» вона робив, я не розумів мову. Я сидів так, бо не зручно сидіти там з подстрочником у лібрето. Ти сидиш, читаєш, ага, ага, вони тобі посходяться. Це класна штука. Головне, щоб там синхронізація не знамалася. Там же людина якась, темп вже різний. Буває, буває. Темп вже різний, це ж не кіно. Там в опері дуже такі фанні жіночки, такі, ну, з освіти консерваторії. Бо ти опери не проведеш, не знаючи нот. І вони прямо цим займаються. Це окрема ставка в театрі, як і суфлер, так, який підказує. В сучасному театрі досі є суфлери? Я скажу, я був здивований, бо в драматичному немає суфлера. А в оперному, звісно, є, бо коли складна опера, треба. А що в опері підказують? Співай, не пам'ятайте фразу, фразу.

Не пам'ятайте фразу, фразу.

Ти сидиш, він сповідає, у, ну, ти похопай там, ля. І він, типу, якийсь початок слова той підхоплює і починає. Це дуже, воно дуже інколикументно виглядає.

Якщо знімати.

Так, так. Але в театрі, от я був в Празі, ставив в цьому міському театрі, там теж є ставка суфлера. У нас немає. Ні, єдиний явився в Українці. Я ставив ставу, там був суфлер же, правильно?

Так, так, так.

Тільки він за кулісами, але я його прибрав. Бо, і одна актриса забула текст на прем'єрі. Але справа в тому, що він просто заважав. Бо ти чуєш, в опері це нормально, це такі правила гри, що ти чуєш суфлера. А в романтичному театрі це дуже дивно виглядає, бо… Перші гри завжди чують. Завжди чують. І я був на деяких виставах, ти сидиш, і актори підказують, і ти це чуєш, і воно так трішки…

Шаблюваль, шаблюваль.

Це для дорослих артистів, які можуть забувати текст, коли це може допомагати. Тобто, взагалі, текст забути може кожен.

Ну, так.

Олександр Малінський забував текст. Це кожен… Як виконується? В музиці головне нести чопуху далі.

Та так само. Головне впевнити.

Імпровізація. Бувало, що людина забувала текст і просто йшла зі сцени. Ну, ступор. Все, вона була, сцена за столом. Так, що актриса починається сцена, вона і все вилітає, вона стоїть і виходить. І актор сидить, і не знаю що, потім повертається. Ага, значить, зрозуміло це? Ні, я думаю, ні. На цей випадок треба мати ефікс зливу води в унітазі. От щось таке. Ага, ось чого. Той актор, який сидів за столом, він починає імпровізувати і сам грати цю сцену. А потім вона повертається. І виходить знову. Забула по дорозі. Все, він, так. Ну, тобто, є різне, це не можна спрогнозувати. Я теж, коли грав в школі якусь там, чи доктора Пілюлькіна, чи я не пам'ятаю, кого я грав в «Кривому Розі», це дуже-дуже давно, і прийшла мама. А ми грали там декілька раз, і я просто забув текст. І так стояв просто, і все. Навколо мене туман. Хтось імпровізує, хтось є артисти, які навіть не вчать текст.

Ситуативно?

Так. Це від партнера залежить? Від партнера, від твого акторського наповненості, імпровізації, наскільки ти гібкий в цих моментах. Ти можеш своїми словами інколи грати. Я так не дуже люблю. Єдине, коли є задача, у тебе тема є, говори, що ти хочеш. Штрафують за те, що текст граю? Ні-ні, це відбувається. От зараз може хтось грати в виставу, і… Дякую. Ви можете їм показувати жовті картки за забуття тексту? Червоні. Червоні – це для тебе. Великі машини – це прекрасно. Вони місткі, безпечні, але ж не економні, зазвичай. Витрати великі.

Ну, тобі ж видніше, як власнику великого автомобіля. Ось який у тебе розхід приблизно? Ну, я думаю, там 15-16 літрів. Зимку більше. Навіть більше.

Так.

А ця машина зовсім не така.

Скільки?

Тут 6-7 літрів на 100 кілометрів.

Ну, сучасні гібриди, вони такі.

Фактично, це величезна машина, Nissan X-Trail e-Power, але яка споживає пального як малолітражка. Це досягається завдяки чому? По-перше, завдяки інноваційній системі e-Power. Тобто тут є електрична батарея, яка заряджається від бензинового двигуна. І після того, як вона заряджається, фактично ти їздиш як на електромобілі. Але навіть e-Power можна зробити ще економічніше. Тут є, по-перше, режим ECO, а ще є і педаль.

Це що таке?

Активувавши педаль e-Pedal, можна прискорюватися і гульмувати однією педалью акселератора. Відпускаєш педаль, машина стрімко сповільнюється за рахунок рекуперації.

Дуже прикольно. Лишилося дожити до того моменту, коли автомобілі стануть геть автономними і не треба буде в них нічого. Але поки цього не сталося, можна спробувати так як ми. Nissan X-Trail e-Power, записавшись на безкоштовний тест-драйв за посиланням в описі до цього відео.

Let's go!

Є ще одна історія. Якраз в Литві воно сталося. Я ставив землю, яку потім переніс в Театр Лесі. Це одна з улюбленіших моїх історій, напевно. Бо прем'єра вистави і там виходить у головного героя, Сави, і у мами є велика сцена, де мама розкриває дуже багато інформації в своєму аналозі про Саву. І в фіналі актор, який грає Саву, повинен сказати «ачі», тіпу «дякую», і сцена закінчується. А ця сцена, вона йде хвилин п'ять, і це одна з найважливіших сцен вистави. І значить, він виходить за актор, і зразу «ачі», і уходить. І мама стоїть, і йде далі вистава. І все, сцени немає. Він клінк піймав, так? Так, так. Було про це купа анекдотів, не сьогодні. І таких моментів дуже багато. І спочатку ти дивишся, це трішки страшно, бо ти думаєш, все, вистава провалилася, а потім ти розумієш, що це життя. А глядач розуміє? Ні, глядач дуже рідко. Коли щось дуже випукле, може бути, що погано стало актору, то це може бути помітно. А так глядач, який дивиться в першу виставу, він дуже рідко замічає якісь лажі, які відбуваються, бо ламається декорація. У нас в каліголі відпадали отак двері прям під час вистави. Але йде далі вистава, і всі думають, що так і треба, що отак задумав режисер. Був випадок на фестивалі «Червона рута-99», коли на людей на голови ферма впала, світлова.

Ти ж проваливався під сцену.

Я провалювався, але це як ліфт.

Але тут інша сторона, ми далі. Зараз в третій я зустрічав кілька таких повідомлень про те, що глядачі погано собі ведуть на виставах. Не вимикають телефони, знімають. Хтось там з дитиною прийшов, чи на каліголі.

Брака була. Бійка була. А що, Морозова нападала? Ні, насправді.

Ну, прикинь, хтось на каліголі прийшов з дитиною, трирічною, наприклад.

Я завжди на початку вистави виходжу. Бо у нас починається завжди...

Каліголі?

Ні, ні. Бо я не можу на це дивитися, коли колапс. Хтось запізнився, хтось заходить. Всі ж ми різні. Хтось заходить, бореться за своє місце там в першому ряду. Ну, тобто, різні ситуації. Це з звуком, зі всіма. А тут я теж прочитав, що якась була бійка. Я не був на цій виставі. А актори ж бачать це все. Це Келівала Камерасеме. Так, я бачу, почали писати. Дуже дивно. Я раніше сміявся з цього. І що в Кривому Розі колись продавали попкорн. В театрі. Я завжди це розказував, що таке було. Кінотеатри зараз цього в основному не заробляють. А ви втрачаєте. І тут я чую, що реально приходять там. Десь грали ми. Я не буду місто казати точно, бо не пам'ятаю. Що прийшли з попкорном, з чіпсами. Що в театрі прямо можна це купити. А кальян? Це зараз би такий прибуток дало. Є такий тип театру на Бродвеї. Кабаре. От наприклад. Як там побудовано. Я просто був. І якраз там приносять тобі їжу до початку. Ти їж. Але коли починається вистава, в тебе все забирають. І потім в антракті ти приймаєш там десерт чи щось інше. Тобто ти не їж під час вистави. Звісно, є якісь такі заходи, де ти можеш їсти і дивитись виставу. Але я це дуже не люблю. Бо це трішки інший вайп і інша історія. Інший фокус. Так. І якщо там вистава є така, як Калігола. Більш драматична. Де треба слідкувати за історією. Це дуже для мене дивно. І дуже прикро, що такі ситуації виникають. Я виставляв пост в Інстаграм з приводу цього. Я кожен рік виставляю. Вже останні чотири роки. Кожен рік пишу якусь... Люди, давайте якось поважати один одного. Бо це реально проблема. І з нею треба боротися. І я це кажу, напевно, крізь. Бо нам треба якось домовитись. І зробити так, щоб все-таки зменшили запізнення. Зменшили ці неадекватні інколи поведінки. А запізнення, третій дзвон, якщо не працює? Розумієте, у нас в деяких країнах це закон. Ти знаєш, що тебе не пустять. У нас, якщо тебе не пустять, а ти купив за дві тисячі квиток, там в холі може стати такий крик. І я один раз в Татаріна-Подолі... Виночить двері. В Татаріна-Подолі був хазяїн. І там початок дуже тихий. І я намагався пояснити, давайте не пускать хоча б перші десять хвилин. Вже люди які сіли, хоч вони зрозуміли. Вони кажуть, ні, люди купили квитки, ми будемо пускати. І мені настільки це було... Я обурився, що я отак... Вілітерша з одної сторони, я з іншої. Я тримав двері. І вона отак нагою намагалася відкрити до вистави. Щоб пустить. І вони там всі відкрили, мене відштовхнули, повели. Це насправді хаос. Для мене я дивлюсь зверху завжди. Тобто я бачу всіх глядачів. Є футбольні тренери, які дивляться. Актори бачать панораму перед собою. Вони бачать хто де встає. І я з самого заднього краю бачу всю панораму. Це інколи хаос повний. І ти не знаєш як це змінити. Там історія з Макбетом, що ми заборонили. Якось воно працює, але не завжди. Коли я не слідкую, там може хтось забігти. Це треба роки, щоб викорінити цю історію. Або спізнюватись, як Святослав Іванович Вакарчук. Завжди йде дві годинки, щоб люди почекали. Ні, дивіться, в музиці це трошки інше. Насправді. І кожен концерт, який він завжди з затримкою. Не було в концерту, коли... Ні, є групи, які починають час на хвилину, хвилину. Олександр Євгенович Полежинський, тому свідком в нього завжди. А нам забороняють іноді починати концерти вчасно, бо люди тоді йдуть на бар. А на нас багато п'ють. Це один з розрахунок організаторів.

Це плюс, чому багато замовляють організаторів.

І потім, чим тепліша клієнтура, веселіше аукціон потім йде. Тому тут він-він. Ти згадав, зараз у мене картинка. У Кенельзі Світлова Корчук приїжджала. Я ж займався музикою.

Баз гітаристів.

У нас була така хеві-метал банда. Ми записали демку. Такий диск. І там така картонечка. Там у нас аля шось кілі-мол. Типу металіки, обкладинка. І там контакти всі ці наші. Ми прийшли до Кенельзи. На концерт. Це 2006 чи 2005 рік. Років 20 тому. І у нас було як промотувати. Ми не знали. Ми там в Кривому Розі дали один концерт. У нас там є демка. І ми прийшли. І отак тримали. І я тримав. І пробрався вперше. І тримав, щоб передати Святославу Корчуку диск. А вдруг. Хоча музика зовсім інша. Взяв. І він бере такий. Я стою так. І він бере диск. І такий мені. Я думаю. Всьо. І пацани типу там.

Ви думали, що в кишені вже, так? Все.

Я був героєм вечора тоді. От. Ну і все. Але дуже смішно. Прийшло 20 років. Дзвінок. Ти днімаєш слухавку. Алло. Це Святослав Корчук. Я послухав. Ні, жартую. Він званий по-іншому. Я йому одразу розказав цю історію. Бо я інколи чомусь. Він квитки хотів. На Конотопську війну. Ні-ні-ні. Він якраз подивився виставу. Ми говорили. Але от така історія. Я не пам'ятаю тоді, чи він запізнився, чи ні. Але мені здається, що в принципі зовсім інша атмосфера на рок-концерті. Або на поп-концерті. І в театрі. Тобто зовсім інший вайб. І мені здається. Ну театр. Грати в театрі – це окрема насолода. Ми робили багато концертів. І Львівський опір. І в тому ж франка. З симфонічним оркестром. Чому? Тому що театри звучать. Їх робили для того, щоб звук гасився. Це тобі не залізли бетонні сараї. В старих театрах. Шевченка в Харкові. Прекрасний театр. Акустика. Насправді. От в Одесі була історія. В Опері? Ні. В Василька. Що міняли сцену. І там були порожні пляшки. Їх забрали і перестав звучати театр. Тобто раніше вони якось балансували. Звісно, оперні театри – там вивірено все. Там реально для звуку. І там навіть немає колонок. І мікрофонів немає. Хоча зараз сучасна опера, навіть сучасна класична, коли «Моцарта» співаємо, вона інколи може бути з мікрофонами. Але диригенти, з якими я працював в Львові і в Одесі, вони кажуть категорично «ні» мікрофони. Хоча я не проти цього. Але в зали львівська опера і київська опера звучать класно. Це правда. Це дивно. Я вперше зіткнувся з тим, що в установі, в якій не очікував звуку, це був «Вільнюс», якийсь 1988 рік, в церкві стояли колонки, японські, католицькі церкви. І ми такі, як так? В церкві колонки, як служба йде? Одесь на вулиці чути. Все одно до того прийде, що люди зможуть. Зараз всі ж переходять на мікрофони. Я дуже довго з ним боровся. І у нас там у «Франка» ми нарешті закупили класні мікрофони, щоб було відчуття підзвучки в кіно. Тобто ви будете їх якось ховати? Ні, вони ховаються в волосся, десь на обличчі. Але тут залежить від мікрофону. У нас зараз там є вистави, які ссуто на мікрофонах. І ми їдемо навіщо? Щоб шепіт був… Бо ти хоч простіше граєш, як в кіно на сцені. А чим простіше ти граєш, тим тебе менше чують. Щоб не було цього… Так, для цього мікрофони. І ми якось перевчаємося існувати з мікрофонами. Ми довго тестували на деяких виставах, які треба. І нарешті ми знайшли правильну марку. Це наш Саша Крештав займається. Ну це потрібен ще хороший звукорежисер. Ігор. У нас взагалі класна команда звукорежисерів. І ми тестували реально. Тобто з помилками, з якимось… Зараз зійшли до якогось такої золотої середини і тестуємо це потрошку. Там всі вистави я переводжу, наприклад, на звук мікрофону. Треба ще ж гасити, тому що вони можуть між собою говорити. Технологія така, що у тебе мікрофон, ти просто граєш. Але театр, коли 800 людей, тисяча дивиться, тебе хочеться чуть піддать, плюсануть. І тоді мікрофон починає це сприймати вже, як транслювати дуже гучно. Тобто ти граєш спокійно, потім є якась емоція, репіти інколи. Потрібен компресор. Компресор треба ввішати. Ми з ним все працюємо і вчимося насправді. Це звук для мене один з важливіших. Оскільки я сам музикант колись був, то для мене це дуже важливо, що я чую не тільки текст, але і саунд-дизайн вистави. Тому мікрофони, ефекти, все ми в театрі використовуємо. Тому приходьте і це побачите.

Бували такі випадки, коли актор сам бачить, що щось відбувається не то? Спалах телефонів чи розмови якісь? І що вони звертаються? Буває.

Це називається руйнування четвертої стіни. Буває часто таке, але була ситуація в Польщі. На дуже класному фестивалі «Контакт» з Калівилою. А де? В Тороні. Це дуже старий, класний фестиваль. Ми так давно хотіли туди потрапити. Нас запросили. Ми приїхали. Грав Саша Калівило. А ми завжди субтитрами грали. А там правило, що в наушниках. Всі знають наушники? Ну в наушниках. А там інформаційний переклад? А там інформаційний переклад. І починається вистава. І Саша каже текст. І я чую переклад багато наушників. А там хтось може перетушити. А хтось, наприклад, погано чує. Він викрутив на всю. І все вторить. Я розумію, що акторам дуже складно це грати. І Саша зупинився. Сказав якусь фразу, але яка не допомогла. А потім сказав, що це прийнято. Це нормально взагалі. Ми навіть якісь премії виграли на цьому фестивалі. Хоча я всю виставу мене тіпило, я бігав, хвилювався. Але потім я звик до субтитрів. Просто один раз у мене досвід був у Франка була вистава Роберта Стуруа. Дуже давно. І там був цей переклад. 800 людей в наушниках. І в якийсь момент два перекладача починають між собою сваритися. І ти це чуєш. І це такий хаос. І оце другий раз на цьому фестивалі. Тому актор може звернутися. І буває таке, що з залу викрикуючись.

Хеклери теж є в театрі, як на стандарті?

Не смішно, погано граєш. Зря тратити врімя. Бувало. Йди домой! Є щось інше. Я був на виставі. Чувак каже, щось інше є. Ви серйозно? І тоді там для тип-акторів швейки. В колігулі ви могли мати двох перевдягнутих мусоров, які б виходили з якимись піками. І виводили. Актор може собі дозволити, коли телефон дзвонить, можна обіграти. Буває дуже смішне обіграшення, коли когось дзвонить телефон і всі зупиняться на сцені і чекають, поки візьмуть. Тобто різні ситуації, але насправді бажано, щоб не було. Щоб актори змогли спокійно. А про що тоді розповідати, якщо на барі? Було, але я говорю масово. Те, що сказав, що почали писати про це, бо була десь в колігулі в Дніпрі. Я стільки третів не читав.

Чи в Тернополі щось таке.

Про те, як поводився себе глядач. Я уявляю. Просто я бачу такі моменти. І я знову звертаюся до всіх з проханням чуть-чуть поважати один одного. Акторів і своїх сусідів. Тобто ти виходиш на сцену перед спектаклем і кажеш «шановні москалі, люба родина». Насправді просто це каже Олег Стальчук, чи Назар Олег Заніпровський на початку в записі. Каже «вимкніть мобільну телефон». Як в кінотеатрах. Це не працює і поки немає надії, що це запрацює колись. Але я вірю. Я буду кожен рік виставляти щось з проханням дотримуватись звичайних правил поведінки. Давайте домовимося, що 1 вересня ми відсвяткуємо 100 тисяч підписників «Прямої Чербони». От просто зараз перевірте. А раптом ви думали, що підписалися, а не підписалися.

Вже.

Якщо дуже дилетантське питання, я вчора задумався з цього приводу. Ось зрозуміло, що коли...

Я вже жовту карточку готую.

Вже на грані впало. Коли відбуваються репетиції, зрозуміло, чим займається режисер. А ось коли відбувається безпосередньо вистава. Що ти робиш? Настанови, як тренер, перед початком? Чогось підправляєш? Поплотніше, цигарочками.

Ну, так. Надихаюча промова.

Мотиваційна.

Але я просто бажаю всім удачі і бажаю, що всі кайфанули сьогодні. Це такий чисто ритуальчик. Він ні на що не впливає.

Так.

Тут як піде. І тому... Щось кажу, не пам'ятаю, що вже. От. В «Антракті», ну є ж «Антракт», теж просто приходжу, там вітаю всіх, молодці. Бувають режисери, які там... Бувають режисери, які кричать за кулісами під час вистави. Як реально тренер. Типу, що ти робиш? В Одесі був такий режисер. Він дорослий вже. Він прямо за кулісами там ішла вистава.

Ще куліси?

Ну, типу, кричить, бігає. Я це побачив. Думаю, нічого собі, таке буває. Типу, він прямо, він грає сцену. Він виходить зі сцени, зразу його вичити. Ну, так не можна робити, бо все. Це ж трішки інше, ніж спорт.

А було що за мінімум в «Антракті»?

Було таке? Було що? Було... Ти сьогодні погано граєш. Бувало, ставало погано. І їхав інший актор догравати другу дію. Тобто, таке брідко, але таке буває. Ну, різні, я ж кажу, різні ситуації. Ну, то хіба в Одесі можна доїхати? Раніше, коли дуже пиячили актори, був такий період. Зараз, чуть-чуть усім більш-менш нормально. Був якийсь там в Одесі, я працював. І я чув там чутки. Я це не бачив напряму, але такий був період, що там просто актор не міг там взагалі нічого казати, і за нього грали виставу. Ну, то єсть, різні ситуації. Це живеш в цьому ж кайф театру, що це живе. Ти не знаєш, чим закінчиться сьогодні вистава. І чи закінчиться. Зараз тривога, ми багато вистав просто фізично не дограємо. Бо там є там правило, що якщо тривога більше години, вистава переноситься. Якщо там не дограли 20 хвилин, то ми повинні зіграти виставу спочатку. Таке дуже часто. Але це живе. І була там Марія Стюарт, яку чотири рази ми не могли дограти. Чотири рази переносилась вистава. Глядачі приходили, приходили, приходили. І ми зрештою дограли. Врешті-решт міг вийти режисер і сказати, так, зараз тривога, що буде далі, я вам зараз стисло за 40 секунд розповім. Коротше, ота тьолочка, вона коротше прийшла до того, а той здох. А потім ти почуєш про себе, так? А де, ну я ж заплатив гроші. Покажіть мені. Буває таке, що один і той самий спектакль йде з різним ритмом і, наприклад, йде швидше, бо...

Як в музиці.

Це ж одна пісня. В музиці зараз все синхронізується з екранами і світлом, і тому імпровізації стилі це от, ану давай, one more, one more, вони вже неможливі. Ти слухаєш там якісь треки, які в записі в одному звучать, а на концертах вони швидше звучать. Чи граються плюсом тихенько там завжди в ритмах, так? Ні, зараз все синхронізовано. А в театрі? Ні, це неможливо. Кожна остава має свій темпо-ритм. Тобто ти не повториш ніколи. Ну плюс-мінус. Буває таке, що одна там саме вистава сьогодні йде годину, завтра вона йде півтори години. Навіть так? Бувало, народні артисти мені розказували що був чемпіонат світу, а вони поспішали до футболу і вони зіграли в два рази швидшу виставу, чим вона потрібна. Це логічно. Ну це такі, знаєте, байки, а може це і правда, але не бувають різні завдання. Я якось вів конкурс «Міс Львів» в «Опері». І, значить, спочатку спізнювалась лежичка, яка мала виступати. І ми тягнули. З мамарікою ми вели вдвох. А там було 36 партнерів конкурсу. Салон перукарний, афродита, рейтерський 12 завжди раді. 36, і мені показують. Я кажу, ну на той випадок, якщо вони запам'ятали. І ми колбасимо 36 партнерів знову. А потім конкуренти конкурсу «Краси» замінували «Оперу». Ці натренділи мусорам, що зараз буде антракт, під час якого виведуть людей і скажуть, що конкурс закінчився. І показують, а тепер замість антракту ви маєте все закінчити. І там вже було тюк-тюк-тюк-тюк-тюк-тюк. Баразмік. Ще є такі моменти. Ніколи я б не подумав про це. У нас є різдвяна програма, в якій ми граємо скетчі. Я б раніше казав, що театралізовано. Не сьогодні. Кармелізовано.

Не в цій компанії.

Ми граємо персонажів вертепу. Я кожному написав римовані скетчі, мізинцинки, там коли чотири персонажі. І, значить, там якась така штука. І ми раптом зрозуміли, а ми ж музиканти, ми ж не актори. І, відповідно, в тебе нема акторського рефлексу, що от зараз буде реакція публіки, і треба не викидати репліку, а почекати, поки вони відсміюються. Відаплодують. Так. І раптом з'ясувалося, що в різних містах, наприклад, Тернопіль, Хмельницький, Вінниця, вони на різні жарти по-різному реагують. А ти виглядаєш, вибач це, дебілом, коли ти лишаєш паузу, а тепер смієшся. А вони... Цей скіл треба прокачувати, так? Це залежить від глядачів, які сьогодні є. Бо вони в різних містах поруч. Ну є такі, знаєте, технологи, смієшся, зробив паузу. Або... Але потім це переходить, от ти зробив, ти чекаєш, це дуже смішно виглядаєш, потім злишиш. Це... От, наприклад, як в театрі, перші прем'єри приходять більш театральні, знайомі, і вони зі всього сміються, ха-ха-ха. А потім з'являється інший глядач, який, ну... Ти різже ходиш в театр, він просто прийшов на весну, і він контексту ніколи не ловить. От, і все. І комедія вже не комедія. Тобто це... А буває жарт просто по настрою. Ми ж їздимо з Конотопською, там є якісь жарти, вистави, і там в кожному місті, в кожній країні вони працюють по-різному. Ми коли перший раз поїхали з Конотопською в... В Конотоп могли поїхати. В Молдову ми кудись поїхали. І я думав, ну, це перший був якийсь виїзд у нас, фестиваль якийсь. Я думав, все буде, ну, люди не зрозуміють нічого. А це був фестиваль, і там не було майже українців, тільки субтитри, а там такий текст, там, «Killing a baby», ну, такий дуже простий, там, «Witch, witch», от, і люди просто лежали всього ставу. Навіть в Києві так не сприймали. Я сижу, думаю, як так працює. Тобто, а там граємо в Німеччині, там, деякі жарти не спрацьовують. Він в Чехії... Мабуть був, коли там жінок топлять, і німці якось серйозно це сприймають. Там, до речі, коли топлять жінок, там все драматично в нас. Сцени геноциду якось в Німеччині можуть не піти. Вони були, а у нас все образно вирішено, власне, не впряму там. Тому це залежить від настрою. Образно, не образно, а... Контекст є, да? Ну, да. А в Літоснові, вибачте, жінки булькають. Так написав Квітко Сновянко, про це можна окрему виставу взагалі зробити. Він з Харкова, там з Суворів. Тому це все залежить від настрою. Там йде дощ, буде зовсім інша глядач. Тобто зранку був обстріл, буде зовсім інша глядач. Це ж масова енергія. Тисяча людей в залі, і воно акумулюється в одну енергію. Тому кажуть там, Вікторе, важкий зал був сьогодні. От не стіна. Ми не можемо пробити цю стіну. А в нас це називається в пісочок. І від вистави залежить. Якщо це комедія, це треба якось пробування. Якщо це щось більш драматичне, це не треба слідкувати. Але взагалі не думаю про це. Комедії це мабуть найважче. Залякати, розплакати глядача. Я не можу погодитися з цим. Це в принципі розмішити інколи. Дивлюся, яка комедія. Тобто можна зняти штани, і вже буде ха-ха-ха-ха. А якщо якась більш тонка штука, це вже складніше. Але для мене рівноцінно, що комедія, що драма. Взагалі жанр зараз змішаний. Тобто немає прямого це комедія. Рівно драміді. Драма з елементами комедії. А я ніколи жанр не пишу. Бо для мене жанри змішались всі в одну кашу. Тобто немає чистого жанру. Єдине, якщо ти там робиш якусь антрепризну історію, щоб заробити гроші, це чиста комедія, щоб люди посміялися, прийшли, відпочили. Але я таке дуже люблю, тому я цим не... А глядач любить? Але це ж традиція, коли кацапи викашували своїми антрепризами з багатьма складами. Вони їздили... Так, це їх просто кишило тут. Я пам'ятаю, це... Замічні актьори... Я вчився... Якраз я вступив у 10-му році і був в Києві з 10-го, по 14-й я вчився і ходив в театр, бачив там всі безрукові, всі приїжджали, всі толпи стояли. У нас там вистава півзалу, хтось там приїжджає з Росії, вся там шла.

Так от їх відсутність, може, це є одна з причин?

Ні, насправді ні. Наш театр розвивався своїм шляхом. А от з 14-го року менше ж ставало Росії? Менше, але їздили. Приїжджали дуже багато і я в Одесі працював. Там взагалі було... І реально, на жаль, ми ставали таким другим планом завжди. Хоча ж там привозили якусь таку дічу, насправді. А зараз, звісно, це все змінилося і все перевернулося повністю. І в Одесі, сподіваюсь, теж. Але у мене були... Я чув таке, що там ще досі якісь російські... про російську мову грають вистави. Я в це не хочу вірити.

А я ще чув, що в Дніпрі грають.

Причуючи в Одесі, що таке може бути, насправді. Бо там... Я тоді працював в українському театрі. Це один був театр, який... Там один з двадцяти, який працює українською мовою. Оце інше російською. Але в мене завжди якось кіксу чув, коли російську мову... Особливо, коли наші актори грають російською. Для мене це як кікса завжди була. І я це не сприймав. Але так. Але взагалі... Я не був до речі. Я пішов в одеського театру в... 19-му році. І якось так сталося, що досі там не був в Одесі останні 6-7 років, як я працював в Києві. Якось... А на гастролях? Не їздив. Чомусь в мене якось... Так склалася моя... Не ївся? Історія, так. Я пішов в театру. І якісь емоції у мене залишилися всередині. Можливо, не дуже приємні після цього. І мені якось... Я міг сто разів бути в виставі в Одесі після цього, але я щось не доїжджав туди.

Але ти виграв конкурс, щоб стати головним режисером? Чи це голосно сказано?

А там так склалося просто, що... Був конкурс, але я там працював. І я зробив там багато вистав. І мені запропонували... Ну, конкурси ви знаєте. Не знаю. Я, може, не можу сказати. Взагалі у нас, на жаль, ще така... Є конкурси, все, звісно, офіційно, але все... Вирішено? Мені здається, так. І я там був один. І головний режисер я був один там. Просто така посада. Там треба було трішки зібрати трубку якось. Театр був в такому перехідному етапі, бо померли керівники Ігоря Вицького, Антина Прокопенка. Вони пішли в життя. І перейшла інша директориста Юлія Пивоварова. І був такий... шторм в театрі. Турбулент. Великий український театр в Одесі. І було намагання його якось зібрати. І щось вийшло, щось ні. Але наші шляхи розійшлись. Але театр існує. Я дуже люблю цей театр. Дуже люблю Одесу. Був взагалі... Я думав, що там все життя проживу. Де б ми ще зібралися, як не в Бермендиктацію? Класика. Хрещатик 44. На кожному стільці поцікаві людини. Тривалість спектаклів якось робить знижку на сучасного глядача, якому важко втримати увагу протягом трьох годин з антрактом? По-різному. У мене вистави в середньому півтори години. Три. Півтори. Френдлі таймінг. Я люблю це для себе. Без антракту. У мене було взагалі вистави 50 хвилин. Дуже класно. Я так вважаю найкращим в історії концерт Бісті Бойз у Глазго. 44 хвилини, нон-стопа. Мені чомусь подобається короткий формат. Хоча опера, яку я роблю, йде три-чотири години з антрактом. В опері ти це не зміниш, бо музика написана. Я намагаюсь різати максимально. Що за діджейство? Дуже класно. Насправді в опері ми займалися діджейством. Ми міксуємо. Хоча багато хто це не любить і потім тебе хейтять за це, що ти скоротив Оффенбаха чи Лятушинського. Але розумію, що перший глядач — це я. Якщо тобі сумно глядати взагалі за сне? Для мене. Тобто я можу помилитися, але для мене година сорок без антракту — це вже типу дуже багато. А диригент Іван Черезніченко мені сказав, коли ми починали оперу, що людське вухо сприймає 45 хвилин музики. Потім воно не сприймає. Тому опери і писались, в принципі, чотири дії. Чотири дії по 30 хвилин. І це для мене взагалі йде ідеально, бо в театрі те ж саме. Ти сприймаєш інформацію, свіжу, десь хвилин 40-50, потім тебе починає чуть-чуть... А якщо говорити про сучасного юнацького глядача, який без телефону нічого не може...

Але не можна казати це Васю Байдику і його педкаст про...

Педкаст можна на паузу нажати. Ти можеш... Коли ти зосереджений, коли ти запробував паузу, ти можеш їсти, ти чимось зайнятий. Думаю, це час можна подовжити. Взагалі театр про час. І те, що ми кажемо, що вистави — це про час. Тобто час в театрі — це має декілька значень. І можна заповнити 4 години так, вистави, що ти не зможеш відірватися. Знаєте, як це були там Нік Рошса вистави, який був літовський режисер, дуже відомий, я його дуже любив. І він робив виставу. Він помер десь три кілька років тому. Його вистави 4 години йдуть. Але вони наповнені тобі весь... Якщо якась ерунда йде 4 години, то тобі складно це витримати. Але я для себе вирішив, що півтори години я можу вкластися розказати щось. Якщо ти не вкладаєшся, я роблю дві дії, у мене є декілька вистав, по годині дві дії йдуть. Це індивідуально, по-різному. І раніше ж було взагалі, як я знаю, ти чим більше режисер, тим більше фестивалю, більше часу. І чим більше у тебе вистави, чим ти більше майстер. Зараз, звісно, впливає медіа, впливає І тому у людей, ти вирішив, що все, пішов вистава, пішов. У мене була така теорія, от ти прийшов на виставу, на годину, півтори, потім ти йдеш в кафе, там з дівчиною. Ну якась у мене така романтизація коли театру, що це ще доповно масштабно війни. Хоч щось поговорити. Ні, це найприємніші, коли ти вважаєш, що ми там твою виставу обговорювали півночі і потім на наступний день. Це, звісно, найприємніші моменти, коли люди після вистави виносять якийсь шлях і починають з цим жити і думати про це. Це, звісно, класні емоції. А буває, ти подивився, забув, пішов далі.

Але цікаво про соцмережі. Без TikTok не було б цього буму українського театру.

І це виходить найпростіше, найшвидше і театралізованих музичних груп. TikTok — це рекламна площадка. Як Instagram. Раніше були афіші, там з синем писали. Афіші теж потрібні, щоб таксисти не питали, куди ти з них. Це як з диском, що я давав Вакарчуку, бо нема було як. Ми не знали, ми в Кривому Розі жили, інтернету тоді, в принципі, як такого не було. Та ні, в 2006-му вже був. У мене пізно, у мене комп'ютер взагалі пізно з'явився, телефон. Тобто я був, але не так, як зараз. І тому TikTok, він дав якийсь поштовх, звісно, інформативний. Бо театр — це дуже така нішова історія.

І виходить, якщо заборонити знімати, то теж не було б цього. Да, можливо.

А можливо... Це цікаве питання, насправді. І вплив TikTok взагалі на цю ситуацію, бо в театрі там завжди був якийсь глядач. Просто не було надмірного попиту. Тобто не було такого, що всі хочуть подивитися. І середня ціна квитка була інша. Я подивився, після виходу Конотопської квитки виросли за оці три роки, вони в чотири рази. Тобто люди почали в інші вистави приходити, дивитися, цікаво. Але це почало спадати вже по трошку.

А дохід ваш? Ти ж вирішив в чотири рази.

Мій? Це вистава штату. Я там маю свої відсотки кроявці від вистав. Але це ж дохід театру. Тому звісно він збільшився. І звісно театри... Бо ми випускали Конотопську в складний момент, коли не було взагалі грошей в театру. І це був перший рік по внашному війни і нам сказали, що у нас нема робіт, що є. І ми зробили там за супер смішні гроші цю виставу, яка окупилась за перші один-два покази. Вся вистава. Тобто настільки там все просто було зроблено і ця стіна, яка пофарбована просто. І звісно там TikTok саме з цієї вистави він трішки допоміг розпітрити. Але це знаєте, як було, що воно випадково з'явилося. Тобто я взагалі не користувався TikTok'ом. Я вже зайшов туди, коли мені сказали там на шматках з твоєї вистави там мільйони переглядів. О, клас, клас. І тоді, типу, всі такі клас, TikTok, всі почали, всі театри знімають, виставляють відео. Потім почали це хейтити, що театр, TikTok, ха-ха-ха.

А чого хейтити це?

Ну, типу, що несерйозно. Несправжнє. Це все було органічно зроблено. Ну, як зроблено? Воно органічно з'явилося. Просто люди хотіли ділитися.

А у тебе немає такого, що коли ти бачиш, що хтось виставляє там мільйони переглядів, що це якось, що тебе обікрали, наче? Ну, у мене було.

Я заходжу після прем'єри, якийсь пост там в Фейсбуці, і вся вистава знята. Просто ця лента. Я таке не дуже люблю. І прикольно, коли якийсь момент от. Раніше це був інстаграм, сторіс.

Тобто, що в мене, наприклад, якщо я бачу, що хтось постить наше відео, а це не ми, раніше нас, і там мільйони переглядів, мене це прям так бісить. Я ще всім пишу, СММникам, чому це не ми, а хтось. Пишу тим людям, чому нема посилання. У нас був випадок нещодавно наші СММники, ну це більше футбольна історія, був такий матч Карпати-Динамо, і там був момент, коли нападник Динамо забив гол, а його не зрахували. Великий скандал, у нього там була серія велика за 12-12 матчі поспіль у Панамарянка. І наша СММниця зняла прямо краще, ніж ВАР момент за воротами, там де видно, що фоли нема. Ми це запостили, і всі почали репостити. І я весь вечір провів в тому, що написав майже кожній з цих організацій, тіпу, де посилання. І там багато хто потім послався, і так далі.

Ну, насправді, парадоксально, але саме ця вистава, бо інші, вони більш скромніші. І це добре. Я, в принципі, до сього ніколи не прагнув, щоб там мої вистави в Тік-Токі були. Там «Калікула» залітала і «Канотопська». І три роки пройшло, і нещодавно заходжу, а там у нас Слава Хостякоєв. Він зараз схудий вже, він на Апатіса напохожий. От. І, значить, хтось виставив це відео, мільйон переривів. Тобто це якісь меми створюються. Це був вже період мемів з квитками, коли плакали дівчата з квитками. Тобто це ціла була історія, яка спрацювала, і вона була не скрована ніким. Тобто не було такого. У нас взагалі в театрі є офіши, є соцмережі, які були дуже такими скромними до цієї вистави. І потім в бухі і це класно. Мені це спрацювало на підняття цього відсотку, який прийшов. В наш театр, в інші театри. А потім це спало, але все одно ці моменти з виставами... Потім змінився ТРЕЦ, наприклад. І інша площадка, яка теж працює насправді. Тобто трішки по-іншому ніж тікток. Я заплакав на спектаклі Калігула. Питайте. Це працює насправді. А я не плакав. Це жахлива вистава.

А це там все дуже сильно залежить від будь-башки твоєї. Я був на завдяки «Пірмій Червоній» на суперконцерті Бумбокса на блокбастері. І до концерту заходиш туди і всі пишуть «Чому не починається?» Там вже багато людей мене вразило. Чому не починається? Все погано. Поганий звук. Все жах. Заходиш через день і у мене всі пости «Вау!

Це такий класний концерт!» Це маленька періодізація обговорювання теми. Сьогодні тебе ненавидять, завтра тебе люблять. І такі качелі, вони кожен день інколи це спрацьовує. Там як вирі спрацювало, коли фестиваль, якщо ви знаєте, в Киті. Тобто всі почали виставляти свої костюми. А я за це дуже переживав, бо там була розкутна етна. Я подумав, що зараз щось буде по-різному людям розприйняти. Але всі прийшли шикарно вдягнені, і це почало розлітатися. Тобто це буст певних вистав, фільмів, музики, Instagram, TikTok. Це нормально, це природнє. І зараз театри опановують, хто як може, ці мережі, щоб працювати. Бо є вистави, які не продають, продаються квитки, є вистави, які дуже складно продати квитки. Я маю сам такі вистави. Опери мені складно, ну не мені, театрам складно продавати, бо на опери ходять набагато менше людей, ніж в драматичний театр. Тобто якщо там у мене через місяць чи два Макбет або Конотопська, квитків немає, а завтра в мене опера, ти можеш спокійно зайти купити квиток. Але комусь це вдається опрацьовувати ці мережі, комусь це не вдається. Але це вже після ось цього, коли побачили, що це працює, що ти виставляєш там щось з TikTok, і в тебе на наступний день викоплені квитки. Хоча у Театру Франка немає TikTok, оскільки я знаю.

Ну от, а мені здається, що мають бути всі соцмережі і YouTube, я б ще завів кожному театру.

Ну YouTube, але YouTube якось в театри YouTube не дуже дружить, мені здається, скільки там... Та мені здається, що всі просто погано займалися. Ну може, може, може, може бути. От. У мене був такий бум YouTube, період, я дуже дивився. Якийсь там декілька років тому прям я заліпав. Зараз це якось трішки відійшло. І я взагалі намагаюся відходити від цих соцмереж, бо трішки засаряє... Замилює об'єкт. Засаряє просто інформацію. Тобто ти вже не знаєш куди вірити, що вірити. Якісь фейки, якісь... Ти просто читаєш лєнту і ти сидиш і думаєш, що взагалі відбувається. Ми завтра всі помремо. Ну таке відчуття, так. Хтось когось образує, хтось... Ну тобто... Не знаю. Мені інколи страшно становиться, куди це все рухається. Що... Хто є хто з соцмережами. От з Третьцем, Інстаграмом, Тіктоком, Фейсбуком, що ми... Бо раніше... Ну що ж для той херний бар, Фейсбук? Коли ми починали тільки...

Ну що, жовтик?

Жовтик.

Коли ми починали, я займався театром, був тільки Фейсбук. І коли в перший раз я побачив, що про мою виставу написали в Фейсбуці пост, я був щасливий. Тобто раніше менше хейту було, ніж зараз. Скоро в Фейсбуці залишатиметься тільки ті, хто вміє ставити коми. Ну так.

Без заявок пробілів.

Там стане затишно.

Неприкольно.

Залиште, дайте нам спостерігати. Я тільки тебе лайкаю в Фейсбуці. Молодець. Ми їдемо далі. Від театру до театру, від спектаклю до спектаклю. Знамені сам.

Я читав книжку, називається «Блокбастер». Вона про маркетинг в більшій мірі. Але там є розділ про театр, і про те, що театральний бум і оперний бум допомогли дуже сильно заробляти Метрополітен, Метрополітан. Те, що вони просто зняли і почали показувати в кіно. В кінотеатрах. І це був як додатковий спосіб капіталізації і можливість, тому що не всі можуть потрапити в оперу, і так само не всі можуть потрапити на «Калігулу» чи «Кам'ятовську відьму». Зняти і показувати в кіно. Так намагалися зробити. Хтось зняв фільм жахливий з такою ж назвою. І багато хто думав, що це вистава.

Ну, до речі, так, що опера пишеться, чи балет пишеться. Тобто всі почали фейкові вистави з'являтися. Фейкові вистави? Є там «Кам'ятовська відьма», і якийсь режисер бистро скліпав теж «Кам'ятовська відьма». Взяв наші фотографії. І навіть їде по країну. Це було років два тому, і були реально люди, які йшли туди і писали, що це. І так само це ж кіно, яке назвалось «Кам'ятовська відьма».

Жахливе.

Я не дивився.

Кажуть, що прямо... Теж на фоні була...

Дивіться, ця назва вона існувала, і буде існувати. У нас немає на неї авторського права. І це написав Квітко Основ'яненко. І... Можемо підказ називати «Кам'ятовська відьма». Тобто нам прямо чого не подобається? Ні, краще не писати. «Кам'ятовська відьма». Я сподівався, що відійшов до цього. Але якщо новина про мене, то це Іван Оривський, режисер «Кам'ятовська відьма». Хоча у мене купа вистав і після, і до неї. Просто ця вистава, вона якось так стала...

Це ж як медіа працює. Це як наш друг Артем Давницький. Він завжди борюється тим, що його пишуть про них. Відомий лігасмішник друху Володимира Зеленського.

Ми почали з режисера «Кам'ятовської відьми». Ну, така вже доля. А що нам одразу людям казати, що ми будемо...

Але я ж бачив, ти казав, що ти заручник «Кам'ятовської відьми».

Ну, я ось про це і кажу, що якщо що, зразу випливає...

Ну, краще бути заручником. Ні, ні, ні. Ніж бути незаручником. У нас ж інка була, я їй теж казав, що ти заручниця «Афенів». Вона каже, це класно, це ж я написав. Ніхто мені...

Це кайфовий момент, що є ця вистава. І що ми там її провозили по всьому світу. Що зібрали більше 100 мільйонів вже на ЗСУ. Ми зібрали цю виставу. Що вже неможливо підрахувати, але приблизно. І тому, в принципі, круто, що вона є. А як ви збираєте на спектакль? Ну, в нас почалося все... Почалося взагалі дуже... QR-код? Ні, почалося... Пост-фейсбуці, до речі. Чому ми не можемо... Ні, ти туди дивись, коли про фейсбук кажеш. Сиди, сиди. Пост-фейсбуці був. Про те, що ми готові платити більше грошей. Дайте нам «Конотопську відьму». Зробіть благодійну виставу. І просто... І потім якось... Це перший рік повномасштабної. Потім пішов до директора. Потім це почало розлітатися. Ми реально спробували... У «Франка». Як додаткову... Тоді квитки коштували... Десь тисяча певтори. Так, у «Франка» 680. Ну, це найдорожче. Зараз там десь три тисячі. А ми поставили по п'ять тисяч. Все на Збройні Сили України. Ми зібрали там за першим два-чотири мільйони гривень. І ми такі – клас! Ти що, театру від «Світла» не переховав? Це благодійне. Я відмовляюся від авторських. Ти пишеш від «Роялті». Це все благодійна історія. І потім почали грати ці вистави. Потім на якомусь аукціоні... А, і ще почало раніше, що на якомусь аукціоні жінка купила за десь тисячу євро. Виграла квитки на «Конотопську відьму». І потім це почало розлітатися. І піком був, напевно, «Форбс» аукціон, де для «Азова» ми продали за один мільйон доларів. Дві вистави, два покази «Конотопської відьми» за 500 тисяч доларів. І хто заплатив? А це великі компанії були. Це був аукціон. А, для робітників. Потім ми повезли на гастролі, де робили аукціони. Після кожного вистави – аукціон. Хто вів аукціон?

Актори.

Актори в Римі. Коли ми їдемо за кордон, ми робимо аукціони. Та й в Україні теж. А є актори, які англійською можуть аукціон провести? На ці вистави взагалі відсотки вісімдесяти.

А, наче.

Українців і двадцять, але іноземці теж донатять.

От у нас тут був людина, я думаю, може аукціон провести.

І, значить, хто? Олександр. Він введе. Він у Львові на Каліголі закрив собі збір. За сто п'ятдесяти, що мене вистачало, він закрив збір свій. Тобто аукціони. Потім ми купили Магуру. Не Гура. І так пішло, пішло, пішло. І зараз ще буде благодійне. Десь ми так сто мільйонів, я думаю, зібрали. І потім це почало ширитись. І багато хто почав театру збирати, закривати збори. Коли квитки, там треба закрити збір, розіграємо квитки, закриваємо збір. Тобто ця система, щоб допомагати армії, вона якось почала працювати. Якщо я правильно розумію, у вас стоїть спектакль на 19.00, ви граєте благодійний на 19.00. Окремий день. Окремий день. Ми давно не грали таких. Це була після прем'єри, десь рік чи два тому ми там пул зіграли виставу. І потім і періюнта ми робили. Теж ми закривали виставу. І ми вирішили зробити такий спецпоказ, де розпродати реквізит. Ми так казали Павлу Острікову, що на що ви розібрали реквізит. Ти космос, могли б зараз... І кіта, там кіт великий, кашалот. Його за мільйон купили, гривень. От. Тобто такі речі, ми завжди щось розігруємо. Або марки в нас вийшли. Зараз «Кунгтапська відьма». Зараз важко зустріти людей, в яких немає власних марок з Укрпоштою. А тут якраз сидів Ігор Смілянський. Завдяки йому. А мерч теж є напевно, так? А з мерчом щось не дуже йде. Ну якісь є. Але насправді, я не знаю, Татар чомусь це упустив. Це можна було дуже багато мерча зробити і продавати. Але він якось так, ніхто цим не займався. Є якісь футболки, звісно. Взагалі в мене теж є. Але це теж ти приїжджаєш в ту ж метаполіте, там є магазинчик, ти заходиш, я собі панамку взяв. Ходжу в неї і кайфую від цього. Вона, мабуть, коштувала 30 доларів? Ну, десь 20-30 доларів. І в кожному Великому театрі є свій шоп, де ти заходиш, береш там якісь там вопор, якісь балєточки, там брілки, якісь книжки, якісь магнітики, якісь футболки, сумки. І це круто. В Франка, я думаю, теж повинен бути такий шоп, щоб ти міг зайти. Я думаю, він працював і люди брали по 100%.

Про військо. Нова вистава. Прем'єра буде. У тебе і у Нолана.

Да, буде. У Нолана і у мене.

Одіссея, і вона ж зроблена разом з Азовом.

Буде зроблено. Це взагалі дуже важлива історія зараз для мене, бо десь на початку сезону, місяців 8 тому, до мене звернувся відділ стратегічних комунікацій Азову. І ми зустрілися, і він каже, у нас є ідея. Зробити виставу Одіссея і пов'язати її з Азовом, з Маріуполем. І я такий, вау. Звучить класно. Але я, напевно, таке не зможу зробити, бо інший тип режисера. Я роблю художні вистави, вони кажуть, ми хочемо художні вистави. І ми довго думали, довго створювалася ця п'єса Олексієм Дорешевським. Він теж військовий, але він актор і драматург. І от ми дійшли до того, що вирішили спробувати почати репетицію. Я не можу там деталі розказувати, але це історія. Вона натхнена Гомером. Натхнена свідченнями оборонців Маріуполя. Оскільки неїде Котляревського, теж натхнена Гомером. Це не перша кавер-версія. Але у нас тут специфічна історія. Це художній текст з відсилками до певних подій, але не впряму. Це не реконструкція, це певна історія, художня вистава, де можливо буде побачити якісь відсилки. Тобто слово Маріуполь не звучатиме, але можливо, а може і ні. Окей, пенілопа, де чекати? Це ж я зараз відкрию всі карти. Це сцена, розумієте? А в театрі дуже складно зробити те, що можна зробити в документальному кіно, наприклад. Тобто це все буде виглядати. Чому я дуже так боюсь говорити про війну і якісь речі, бо зі сцени це звучить якось неприроднє. Бо якщо дивишся документальний фільм, ти бачиш це. А тут актор грає військово. Інколи це може виглядати неприроднє, тому ми шукаємо певні прийоми і засоби, щоб все-таки це мало певну тему, певну історію, але... Червона картка, Ларис Водич? Ні, ні, ні. Але щоб не дуже прямо. Бо якщо говорити прямо, то ми програємо. Взагалі це така штука, я зараз в неї живу. Я до вас приїхав з репетиції, де ми пробуємо взагалі зрозуміти, що ми робимо. Бо дуже довго планувався цей проєкт. Дуже довго. Та 9 місяців це довго? Ні, це насправді буває довше. Просто так вийшло, що ми поговорили з Озовом і де це робити. А в мене якраз я повинен закінчувати був сезон своєї вистави якоїсь в липні. І я кажу, давайте пробувати це у Франка. Бо без підтримки театру взагалі це складно. Бо виставу взагалі зробити складно. Бо там багато факторів, багато всього. І тому ми якось так йшли, йшли, йшли, прийшли в театр Франка, прийшли в певні дати, на які може ми і не встигнемо зробити, подивимось. Але головне, що ми почали. Бо для мене це така відповідальна штука в плані того, що я трішки так відчуваю, що заспокоївся в театрі чуть-чуть. Ну там виписав одну, другу, третю. Якась зона комфорту. А тут я розумію, що це така штука, на яку треба посидіти і якось скласти все так, щоб це виглядало доречно і важливо. І плюс це велика сцена, щоб це був не один-два покази. Це теж дуже важливо враховувати. На жаль, коли люди чують, що про війну, то вони пугаються і не йдуть в театр. Тут, як Ви сказали про комедію, що всі хочуть комедію. В масовості це так працює. історія може спрацювати на закордон. Так. Там, де люди не чують тривог, вони, можливо, хочуть про це почути. От я про це, так. Але ми ж це відкриємо тут. Звісно, з перспективи, що ми її кудись повеземо, наприклад. А там вже актори віддали? Чи це теж секрет? Там зараз дуже багато акторів. Там дуже класні актори. Один запрошений, Данило Мерешкін, він з ОЗОВу, він військовий, він актор. Всі інші це актори з Театру Франка. З ним на ролі Акмал Горезов грає, Віталій Ажнов, Іван Шаран, Кукуюк, Міша, Рудинська, Лігєїда, Гахладкина, Руснак. Тобто багато. От ти назвав когось? Та інші. А я інші? В театрі це дуже образливо.

Ну всі жамбітні.

Так. Тому класний склад, класний текст. Але подивимося, що буде.

Я вирішував, що Riot Division буде. Хоча я не вдягнув сьогодні, але можна мене часто побачити.

Це наші партнери, і вони займаються костюмами. От тому... А що... Щоб нас не цікаво було не зупинитися. Нам теж, так. Сподіваюся... Ну у них дуже класний одяг, і ми сподіваємося, ми дуже раді цьому партнерству. Тобто питання не стоять. Тобто всі сучасні будуть. Тобто все відбувається сьогодні або вчора, або завтра. Одяг буде мілітарізм. У них різний одяг. В теорії це можна локалізувати азовсталь. Це міль. Ми не робимо таких прямих. Це дуже небезпечно. Бо якщо ми почнемо реконструювати певні події, ми програємо, бо це нереально в театрі. Театр завжди естетизує. Щоб ти не робив, ти все одно бачиш певну естетику. І це завжди небезпечно. Якщо ти говориш про зло, як Калігола. Грає, в принципі, диктатор, але він або я, чи реактор, Саша або Віталік, і його починають любити. Це завжди в театрі. Як Германа Гірінга в фільмі Нюрнберг. Наприклад, так. Або там Річард ІІІ. Він всіх вбиває, він чисто зло. Але ой, який актор. І театр в цьому є певна небезпека. Тому ми не беремося документалізувати всю цю історію. Нам просто треба підняти деякі теми. І поговорити про них. І зробити це художньо. І зробити це якісно. І вистава складається. Там є Гомер. Трішки. Але вона складається з нуля. Тобто це історія, яка придумується. Тому повертаюся до Нолана, який я всім кажу, що як це так, як ми з Ноланом будемо в один час майже випускати це все. Всі кажуть, що все круто. А Нолан мій улюблений режисер з кіно. І тому я трішки, звісно... Ну, звісно, там немає сенсу навіть порівнювати нічого, бо це зовсім різні історії. Але так співпало. Бо це задумувалося дуже давно. Ми щось думали. І так співпало, що, може, ми десь в один період, навіть, якщо стикнемо... Це прекрасна інформаційна нагода. Україна відповіла своєю одіссеєю.

Так, так.

Так співпало. Але це, в цьому є якась іронія, можливо, і якісь такі... Якась іронія присутня в п'єсі, тому, можливо. Вона достатньо іронічна. Навіть, якщо ми говоримо на якісь важливі теми, без іронії ніяк. Я спілкуюся з багатьма військовими, і вони розказують страшні речі через таку іронію. І сміються, і це виглядає дуже для мене дивно інколи, але воно так, якась, може, історія, яку ти слухаєш. Це захисна реакція. Але гумор і іронія, звісно, присутня. Я не знаю, що вам сказати, бо ми тільки почали. Ми поки це мучаємося. Не знаємо, що робити. Від першої репетиції до прем'єри, що півтора місяці всього. Ні, два місяці. Дивіться, вистава створюється, ось я сказав, вісім місяців, рік від людей. І потім все в один момент навалюється, і ти нічого не встигаєш. Ти живеш шість місяців таким розміреним життям.

Але, щоб повітатися до професії, ти ж як продюсер, десь з музикою зайнявся, з костюмами художніми.

Тобто є люди, звуки, художник.

Збираєш усе розум.

Це називається режисер постанови. Але ти за всім слідкуєш, все затверджуєш. Інколи я лізу навіть туди, куди мені не треба, але мені важливо контролювати всі ланки створення вистави. І розумієте, що в мене в той-та час повинна бути ця штука. Це дуже складно в театрі. Але я інколи намагаюся здобуватися речей. Мені треба це на таку-та дату. Бо зараз у мого франка, де куча вистав їздять, у мене чотири вистави зараз поїдуть на гастролі з акторами, з якими я працюю. І ці актори у мене в Одісеї. І я не знаю, як зібрати, як репетурувати з акторами. А актори, які будуть у Львові, мені репетують в Києві. Це ж проблема складів. В кожному спектаклі два склади. Як мінімум. Навіть з двома складами. І це обурює людей.

Я коли казав, що ми будемо записувати Івана, там одні з питань. От чому у Львів, наприклад, приїхала не той склад «Конотопська відьма»? Тому що це як ласка ВМА.

Ні. Можна закатати водночас.

От зараз в Ужгород приїде «Калігола». Враховуючи, що наш друг тепер вже, Олександр Рудинський, здається, не в Україні, судячи з його інстаграма.

Можливо, він нікого не так приїде.

Найбільше він до Ужгорода доїде.

Ні, дивіться. Я не дуже слідкую за складами. Тобто є два склади. Я тримаю цей пульс, щоб завжди було два склади, бо щось трапляється. Плюс це дві різні вистави. Але з кількістю зйомок акторів, з кількістю репертуарних вистав вони можуть інколи змішуватися. Але, наче, завжди театр інформує, хто грає. І це вже... Хтось любить того актора, хтось любить іншого актора. І тому кожен чекає свого любимчика, а приїжджає інший, звісно, їх це обурює. Але ми не можемо...

Ви не маєте це перший склад і другий склад?

Ні, у мене немає такого. У мене всі, в принципі, рівні. Звісно, медійно всі можуть... Це футбольні тренери так кажуть, тільки ніхто не вірить.

У нас немає основного складу.

Хтось чекає своїх улюблених акторів. Це нормально, інколи це неможливо підгадати. Реальна можливість нам обом показати жовту картку за те, що ми почали давати знавців. Це перший і останній випадок. Це показує довіру. І мені це теж можна показати. Ми полізли на чужу територію. Але буває, що приїхав той актор, який не чекав, і все супер. Хтось іде просто подивитись заставу. Хтось на актора, хтось на себе. Хтось на конкретну...

А у тебе немає реальності, коли в кіно йдуть зніматися?

Ні, ні. У мене, наприклад, Саша, якщо в нього якісь важливі проекти, я хочу взяти його на виставу, то я йому завжди кажу, іди знімайся. Бо зйомки — це більше грошей. Пізнаваність, воно потім спрацює більше на спектаклі. А там, де зараз Саша знімається, це взагалі... Тому мені, звісно, краще, щоб він знявся в кіно, ніж він зіграв в виставі. І так, в принципі, з кожним актором. Бо я розумію, що кіно... Театр — це як база, де ти кожен день можеш бути, і в тебе є вистави. А кіно — сьогодні є, завтра може не бути. Якщо хороше кіно, звісно, багато разів я казав, знімайся краще в кіно. Там і Саша, і інші актори. Це нормально. І я це прекрасно розумію. Немає ніяких ревнощів. Навпаки, це класно. І кіно дає все-таки більше потім, ніж театр. Хоча театр зараз все одно дав багатьом акторів якусь певну медійність. Це круто. Це... Це класно, що так є. Але кіно важливий, тому звісно, я відпускаю, і немає ніяких там образів і ревнощів.

Давайте топ-3 фільми Нолана.

Ось це. Топ-3... «Безсоння».

«Початок».

«Безсоння». Там, де з татушками. Ааа... Там, де він втрачає пам'ять. Та-та-та-та. І третій. «Допоможіть мені». Цей про фокусників.

«Моє інтерстеларство».

Ааа... «Престіж». А «Престіж» це перший фільм, через який я закохався в Кристофера Нолана. Ну і сподіваюсь, що «Одіссея» буде дуже класно. Там передпокази по Києві. Що ж таке? Кажуть. Ну... Ну це Нолан все одно. Там буде масштабне, щось мені злюється. І те, що бачив в тізері, це виглядає по історії, не знаю. Ми таке не зможемо ніколи собі дозволити в театрі. І в кіно теж. Хоча зараз мені Петро художник показував оперу, яку зробили за 14 мільйонів доларів. Де? Десь за кордон, не пам'ятаю. 14 мільйонів доларів — це бюджет, ну... Всіх... Мені здається, в Британії стільки мюзиклів... Менше, так. Але там... Там яка система? От ти знімаєш майданчик на 20 років, будеш декорацію... І китаєшся. Ні, вона там живе. Просто обслуговують виставу технічні робітники. Вона живе. От я був на «Король Ле», який вже десять... Десятки років. І вона як новенька виглядає, в костюмах, в усьому. Вона, як вчора пошиті костюми виглядається. Там інший ритм, інше обслуговування, це бізнес. Тобто там оцей мерч, там все працює на найвищому рівні. Навіть в плані глядача, коли актор повинен після вистави по контракту вийти через службовий вхід, щоб дати автограф глядачам. Там все прописано, там машина така. Я кайфую насправді від цього. Від того, що я побачив. Як це все зроблено. Тобто це можна досліджувати. Там пожить треба, щоб зрозуміти, як взагалі ця машина працює. Бредвейська. Вони заробляють гроші великі, але вони віддають дуже багато. Тобто ти потрапляєш як в певну казку туди. А там все зроблено для тебе, як для глядача.

Якби можна було українську історію на Бредвей поставити?

Це треба подумати. Так я з ходу не скажу. У нас з'являється там мюзикли. Тигролове зробили. Я чув, тобто «Коронатопське війньо» може тепер бути якась музична вистава. Але я скажу так. Ми не на Бредвей. Готуйте, готуйте. Ми не на Бредвей грали. Ми грали в плані географічно на Бредвей. «Коронатопську війньо». Це кайфово. Я не був там, я не поїхав в той момент. Але це прикольно. Я можу вам сказати, яка б історія спрацювала на Бредвей.

Стуз. Стуз?

Ні. Стуз то для кіно драматичного і для нас. А не для Бредвея. Для Бредвея спрацювала б історія Щедрика. Я тільки хотів сказати. Вони знають кожен цю мелодію. І якщо розповісти історію автора, це одразу і музична основа, це одразу впізнаваність, і це одразу українська історія, яка б спрацювала на Україну. Можливо, але тут дивлячись, є Бредвей, є Оу Бредвей. Бо я взагалі там сліпнув му, наприклад, такі вистави. Чули щось про ці вистави. А це... На, покажи нам ще раз. Ексклюзив такий. Це одразу було, коли ви сказали, що ми не були в театрі 20 років. Ні, ні, я вже згадав. Я знаєш, де був? Вибач, переб'ю. Я згадав, я був в Гавані на спектаклі дитячого театру «Ля Кальмініта». Там, де чувак виставив, і грається вона 50 років, ця вистава. Грають її лише діти. І, значить, це історія групи «Бітлз», яку розповідають миші-форейтори. Тобто, історія і попелюшки, і одразу і мишей-форейторів звати Джон, Пол, Джордж і Рінго. І діти лабають ще на музичних інструментах, і це мюзикл. Ми туди прийшли просто обирати акторів для зйомок кліпу, і ми просто були такі прикоцані. Тобто, театральний зал, в якому сидять людей 30, і на сцені дітей 40. І це така штука, це, ну, одна з визитівок. Гавани, я згадав. Але це на український театр. А багато людей, там, особливо шоу-бізнесу, коли приходили на вистави, там конторочку візьмі, наприклад, казали, а ми не знали, ми завжди їздили в Лондон, в театр, там, в Париж. Ми не знали, що тут взагалі, що відбувається. Це Слава Іванович тобі таке казав, що він їздив в Париж. Слава Іванович, він ходить і ходить в театр. Віддає жовту картку, все вже. Трішки театрал навіть, і любить театр. Він трошки фізик і любить все. Коротше, це класна історія, класна бізнес-модель, побудовано все, ти там відчуваєш себе дуже комфортно. Це інколи для театру погано, коли є театр, який виводить тебе з сону комфорту, а це навпаки тебе, типу, іди до нас, і там все, коли в Моляну Руш в фіналі відкрились великі двері на образовій, ти просто виходиш через такі великі арки. Це як частина вистави. Як в Бьордмені? Типу того, так. І там таких деталей, типу куча. Тому я б, звісно, хотів, щоб ми трішки, от я був зараз в Палаці Україна, на камерній сцені театру, там були студенти музичного факультету, вони співали, у них курс артиста-мюзикла. У Аплавському? Та ні, це якась музична неконсерваторія. Я, чесно, не знаю.

Глієра, можливо?

Так, так. І вони робили номери з мюзиклів. Тобто вони вчаться на артистах мюзиклів. Це найскладніша, напевно, і найрядкіша в нас спеціальність. Тому що в нас не люблять так мюзикли, як в Америці. Люди люблять. Ну ні. Новорічні, можливо. Нас не люблять так мюзикл Чикаго, як в усьому світі. Ну да, але насправді, зараз, під час війни, мюзикли інколи, думаю, потрібні. Чому такий ажіотаж на той же Чикаго, або на Кабаре? Бо люди хочуть чомусь цього в найскладніші моменти. І тому, якщо ми почнемо трохи цим займатися, якщо з'являться артисти, бо це не кожен артист може вийти тобі і з'являється мюзикл. Рудинський, наприклад, він не співає. Він вже репер. Ну реп може. Тому ми його вичерпуємо вже. Треба вчити цих людей.

Ми його витримали лише на етапі вболівання за шахтар.

А ви? Ні. А я футболу вже не цікавлююсь. Я пам'ятаю цей момент, фінальний для мене, коли Террі підслизнувся. Ти зачався, правильно? Був? Це через Шевченка чи через загалом? Напевно через Шевченка. От я собі згадую, чому я почав дивитися футбол тоді, коли він перейшов в ЧЕЛ.

Але через Кривбаз.

І Кривбаз це окрема історія. Я ніколи не був, правда. На стадіоні не був? На стадіоні я там танцював. Ти не був на матчі Кривбаза? Ні, не був. Ти жив на іншому краю вселення? Я жив недалеко від стадіону, але... Коротше, я почав любити футбол. Там Шевченко в ЧЕЛ. Я почав дивитися його матчі з Мілану. Пенальти, які він забивав в Лігі Чемпіонатів. І я почав фанатіт. І в якийсь момент все відробило потім. І зараз, нещодавно, просто лежав і включаю чи десь в треті чи що, що буде грати Баварія з ПСЖ. І я включаю матч, де вони 5-4. І я такий, може знов почати дивитися? Я там зараз почав за Арсеналом, ну коротше, я знов почав вникнути в цю історію, хоча там на 10-15 років взагалі випав з цього. Тому в мене там не було таких, з якого я вболіваю. Тоді це було Челсі і Інтер, наче, я вже точно не пам'ятаю. Але пам'ятаю, що Террі підсвізнувся, я там плакав. Ну щось таке було. А я за Манчестер, який був тоді. Тобто фінальний. Дякую. Червоний щось. Червоний Манчестер, червоний екран. Червоні діали.

Ну, Пежа Баварія, це гарна реклама футболу.

От я теж кажу, повинні з'являтися такі, як і Контовська відьма.

В рідненькій УПЛ.

Проривний продукт.

Був матч в цьому сезоні Кривбас-Динамо, який закінчився 5-6. А Кривбас повернувся.

Ти уявляєш собі, 5-6 і гравець Кривбаса забив чотири м'ячі Київського Майдану в першому таймі. Ну, я за нашою лігою не дуже слідкую, насправді. Ну, чомусь так якось не слідкую.

Це нормально.

І колись показували, пам'ятаю, по телевізору. Зараз теж показують на ОТТ, там в Ютубі, інколи може подивитися. Але з футболістами я інколи слідкую. Ну, все попадається. Ну, Шевченко ж був на виставі, так? Так, він був на Макбеті, він був на Конотопській. Класно, що він прийшов. Це для Саші взагалі такий момент. І для мене, як я кажу, це Челсі, це момент. Це, мабуть, Ярослава Гресь його тоді продюсувала. Вона теж сиділа на цьому. Да, Ярослава ходить. Зараз багато класних, відомих людей з різних сфер. Шоу-бізнес, бізнес, медицина, спорт, політика, приходять в театр. Це дуже класно, мені здається. І це важливо, що всі ланки суспільства мали уявлення, що є театр. От, і приходили. Це кайфово. Хоча це нішова історія. Але вона так і повинна працювати.

Бачиш, людина плакала після фінального Ліги Чемпіонів Челсі-Манчестер-Юнайт. А у тебе футбол коли-небудь викликав такі ж сильні емоції?

Та я взагалі дуже часто плачу під час футбольних матчів.

Українських команд?

Ні-ні, збірної. Завжди збірно викликали. Я дуже сильно плакав, коли з Грецією грали в Донецьку. Я був на стадіоні. Це була істерика просто шалена. Але так, щоб... В 99-му році я був на матчі Україна-Росія 3-2. Я зірвав голос в нуль. Я так кричав. Так радів? Так, так радів. А наступного дня концерт. Добре, що нас троє вокалістів було. Я просто мурчав.

Так, збірна України завжди у нас викликає особливі емоції. Підтримуємо її разом з преміум-партнером збірної компанії VBET Україна. VBET і збірна разом сильніші. Тімоті Шаламе, правильно?

Так, про балет.

Він саме балет мав на увазі? Мені здається, він і театр, і опера теж всіх приклав.

Там вже вирізали цей момент. Він невдачно сказав фразу. Це трішки...

Але в цьому ти не погоджуєшся з загальним контекстом, що це от...

Наскільки я в цьому живу, звісно ні, бо це... Коли берете цю штуку, мені серйозна гра починається. Це неправда, бо я живу цим. І багато людей цим живуть. І особливо балет і опера там за кордоном, це там літне мистецтво. Він сказав зі свого, напевно, досвіду, що, от як ви сказали, що ми не ходимо в театр, вас же можуть зараз за це і захейтити, в принципі. А як таке може бути? Він... Ну, така хвиля хейту на нього, звісно, це типу over. Але він там наче сказав, от як у нас робиться, він сказав повну фразу, вирізував шматочок, він розійшовся. Вирвано з контексту. Вирвано з контексту. І це був жарт, напевно. Я не знаю, я там не захищаю, але в принципі почалися робити ролики своїми виставами. Опери почали і наші теж. Я просто дивився там, що, а тому подивіться, які у нас вистави. Це був класний момент для мене.

Значить, він усіх навпаки зарядив.

Але інколи робили такі ролики, театр, що ти думаєш, що краще...

Може він і правильний.

Тобто, в принципі, балет теж, він є супер сучасний, супер класний, а є такий архаїчний. Ні, є класичний балет, модернний. Є той же Екман, який ти просто, якийсь космос. Те, що відбувається на сцені. Ну, для прикладу. Театр, він теж різний. Є поганий театр, є хороший театр, як і в футболі. Є хороші команди, є погані команди. І в кіно. Тобто, театри те ж саме. Не всі балети прекрасні, є погані балети. Давайте я все це оберітую. Головною формою сучасного, популярного мистецтва є серіали. Вони взяли на себе функцію сучасного романа, сучасного спектакля, і вони буквально висять в повітрі і конкурують зараз за наш клік. Ти дивишся серіали? До речі, дуже рідко. Колись мене затягнула «Ігра престолів» з п'ятого разу. Ну, я такий хайповець, який, напевно, дивлюсь. У мене немає такого, що я там шукаю.

Ну, чому?

Є серіали, які якраз театральні. Наприклад, ремейк Бергмана. «Сцени подружнього життя». Я бачу. Це фактично моноспектакль на пару акторів. І це просто... Це врятував, так врятував. Шикарно. Ага, ти не дивився «Сцени подружнього життя»? Ах, ти дірєво пліта! Ах, ти дірєво пліта! Можна зразу дивитися. Тому що сучасні серіали, вони фактично забрали всю аудиторію. Когось з цирку, когось з Аперети, когось із Фейсбука, і давай же конкурувати за нього. Тобто ти... Ну, серіали я боюся. Ти коли... Це реально затягує. Тобто, якщо мене затягує щось, от як було з Вікторем Престолов, я грав, я робив виставу, от, і у мене репетиції, і я починаю дивитися, розумію, що не можу зупинитися. Ну, серіал — це ідеально для дороги. Якщо часті подорожі, то це просто... І все, і тебе завтра репетиція на 10. Ти сидиш четверту ночі, і ти типу... Тобто воно затягує тебе. Тому я так... Ну, в цьому і функція. Тому вони, типу, працюють, звісно. Викликати залежність. Будь-яке мистецтво хоче викликати залежність. Просто серіали за рахунок таймінгу і довгої історії... Іногда ти на Х2 навіть ставиш, щоб ти... Це було... Це «Бумажний дом», я так дивився... Ну, знаєте, це іспанський. Там є такі якісь динамічні сцени, там якісь головоломки, як вони це будуть робити. А є сцени драматичні, де вони про Львова говорять. І ти сцену про Львова просто ставиш на перемоточку, і дивишся, що тобі, типу... Вже інтуїтивно ти на якій серії розумієш, де тобі мотати, де тобі, типу, зупинятися. Я так зараз хотів з фільмом «Майкл» про Майкла Джексона. Ну, там от все, що окрім музики і, власне, зйомок кліпів це просто знущання на глядача. Треба частина, може, буде. Бо там повирізали, мені здається, з його біографії найцікавіші... Його родина не дозволяє. Правовласники, його родина. Ти звернув увагу, що однієї сестри просто немає. Ну, так. Збасували. Джанет Джексон просто відсутня. А то я є, а Джанет немає. А я думав, що вона відмовилася. Ні, вони там горшики побили. Ну, коротше, прикольно зроблено, але... Вони все одно не розкрили тему ні педофілії, нічого. Ну, там, коли почалася пластична історія, я подумав, о, зараз буде. А потім раз і вага піпо. Там така історія, я пам'ятаю, у 80-х, мені тато розповідав, він десь вичитав, мабуть, «Комсомольські правді», дещо могли про таке написати, що в Америці провели опитування в жіночій аудиторії, якого героя вони хотіли замість Елвіса Преслі. І там був такий, що це має бути жіноподібний мулат, отак-отак-от. І? І почалася ця історія. Вони все одно показували, як він бідний страждав, а що там було за влаштунками, все-таки той же самий Фуко, той же самий режисер з «Меркурі» історію, він хоча б не стидався. Байопіки мені дуже подобаються, із Золотним Джоном, я ще не подивився з Робі Віліансом, там де він мовкав.

Так теж, але багім Робсодія.

Хорошо, так. Це сцена коли вони презентують альбом.

Ми вже обговорювали це дещо, що ось його музичний талант, він в фільмі приховується за усіма всіма сексуальними справами і так далі.

Щоб вони хоча б не ховали правду, не замітали правду під ліжко. А тут вже взагалі вони уникли всіх гострих питань. Це просто, ну, знущання. Вони захотіли, типу, очима родини, очима його мами. Він був милий. Фільм для мами. Так, фільм для мами. Мама хороша, тата поганий, а Майкл просто хотів обіняти мапочку, щоб йому не заважали. Ну все, давайте, ті три.

Тобі, напевно, багато пропонують кіно зняти, так? Кіно, серіали?

Пропоную, так. Я поки не заходжу на цю територію, бо мені трішки боязно, напевно, і я розумію, що це інший зовсім підхід. От, ну, десь в думках, звісно, хочеться зняти. Ну, знаєте, щоб чуть-чуть остатися в історії.

Але ж це і економічно вигідніше, напевно?

Не зовсім. Ну, дивіться, ну, по-різному. Фінансово я не думаю, що у нас мав декілька розмов. Це не такі великі гроші. Особливо зараз. Режисери, причому не розуміючи підготовки, скільки це буде тривати підготовка, як це працює. Я так трішки намагаюся розуміти. Але для мене це навіть не про гроші історія, а про спробувати себе, от як я в опері спробував, так? Бо мені зараз це цікаво, щоб чуть-чуть себе тармашить, щоб не було дуже сумно займатися театром, якісь такі, підкидувати речі собі.

А мені якісь реклами, кліпи?

Оце я завжди якось уходжу від цього, бо це, в принципі, мені здається, не моє. Хоча кліпи у мене завжди, оскільки я там, ну я був там, не знаю, не знаєте Воропутул? Їх кліпи дуже дивні, дуже странні, але ти кайфуєш від них. От щось таке. Ну, я маю на увазі, хоч щось зняти, але щось таке, щоб клубочок.

Так, щоб клубочок.

Але чи це потрібно взагалі там артисту, такий кліп, наприклад? Не знаю, але це...

Я думаю, що від Івана Грибського багато хто б хотів кліп.

А зараз артистам сучасним не дуже тої кліпи потрібні. Вони знімають тридцять тіктоків. Це такий вже... Тому я кажу, зараз це, в принципі, не потрібно. Я там спілкуюся з якимись артистами, я кажу, що якщо я полізу в концепцію, певно, то я, може, порушу твого глядача. Бо все-таки, коли в тебе велика аудиторія, то ти тримаєш певними манками, ти ведеш за собою. І хтось наважився на якийсь експеримент, але він не завжди спрацьовував. Особливо в наш час хейт і всього іншого. Хтось не готовий. І в мене завжди кріп зняти, або якесь шоу зробити. Але розуміючи, що в нас на шоу, може, не бути бюджетів певних, як там Товаді Гага зробила, або колись Пінд Флойд «Це стіна». Це ж теж театр. Я вважаю, що Пінд Флойд «Це стіна» як концерт Андрій Кирпичак. Це суто театр. Таке, звісно, хочеться. Але це треба в наших умовах, коли все фінанси, аренди, площадок, все цього. Я так зрозумів, коли ти знімаєш якусь площадку для виступу, це в тебе один день на монтування. Один день на… А в театрі все таки трохи по-іншому. В тебе є час це все структуризувати і зробити виставу. Тому це цікаво, звісно. Ти думаєш інколи, тобі багато пропозицій приходить. Але ти просто поки не йдеш на ці кроки, бо, перше, багато роботи в театрі. У мене студенти, які вже третій курс, і кожен робить свої вистави. І на них йде дуже багато часу. Такий спосіб? Режисерка? Ні-ні, не зовсім. Я дуже довго сумнівався, але мені сподобалось. Це забрає дуже багато часу. У мене ще шість режисерів, і кожен повинен випусти вистави, повинен це провести з ними, хоч чомусь їх... Я навчу впряму, у нас трішки інта-система, просто спілкуємося. Це циркова академія. Мені там дуже комфортно. Зараз ми і там, і в Палаці України випускаємо на маленькій сцені вистави. Тобто це для мене важлива така місія, щоб вони залишились в професії і чомусь навчилися цей період. Чотири роки вони навчаються, це вища освіта, і тому хочеться віддавати більше часу. Але більше набирати курс, напевно, не вийде в мене. Тому через ці всі моменти немає часу займатися кліпами або якимось там шоу. Який слот? Це туди? А, треба щось розіграти.

Ми можемо квитки розіграти.

А, то квитки треба показати в кадрі.

Та не треба ще показувати. Ми минулого разу розіграли на колігу.

Я можу їх отак показати. Сьогодні ми розіграємо два квитки. Ми можемо розіграти на виставу, якої ще немає. О, це цікаво. Ми ще тільки почали репетировать. Це про одіссею чи про іншу? І коли буде прем'єра в Театрі Франка. Прямо на прем'єру? На перші прем'єрні дні. Вау. Ми можемо без дати, але з відкритої дати. Це перший, до речі, перший розіграш. Не забути про це. Якщо вистава не відбудеться, то ми просто поміняємо. Але сподіваюся, що все буде нормально.

У нас є досвід, ми розіграли на колігу, люди сходили, все було чесно. А ще щось треба робити?

Задонатити?

Я все розумію.

Якщо є якийсь актуальний збір у вас, на ваш. Якщо немає, так м'ят. Як ви виберете? Добре. Сьогодні вперше в історії «Прямої Червоної» у нас не тільки бас-гітарист, не тільки народний артист України, а ще й розіграш квитків на подію, яка ще не відбулася, не існує. Вона є проєктом. Наступний проєкт нашого героя Івана Горибського це вистава «Одіссея». «Меотида». Квитки на «Нолана» ви граєте десь на радіо «Злоб.ФМ». А тут ви можете виграти квитки на «Одіссея».

«Меотида».

«Меотида». Господи, біосфера якась. «Одіссея». «Меотида». Ця вистава готується і у вас буде шанс отримати два квитки. Можна отак от їх показати. Тому що їх просто не існує ще в природі. На один з прем'єрних днів, на один з прем'єрних показів, які мають відбутися в липні. В серпні. В серпні ви якраз повернетеся з моря і підете в театр. В серпні 26-го року підете на спектакль за донат. Що для цього треба зробити? Алгоритм той самий, що і завжди. Ви робите донат від 200 гривень, повідомляєте про це плюсиком в коментарях. Якщо ви хочете збільшити ваші шанси наприклад в п'ятеро, то робите донат в тисячу гривень і ставите п'ять плюсиків. Потім наш суворий рандом-валерон проведе розіграш і переможець отримає два квитки. Не два переможці по квитку, ні. Ми будемо лагідними. Один переможець – два квитки. Абсолютно всі гроші, які будуть зібрані на банці в описі до цього відео, підуть на тактичну медицину для фонду «Згуртовані». Я там, в цьому фонді, займаюся одним із тих, хто збирає тактичні аптечки на фронт, які ми відправляємо нашим військовим безкоштовно за ваші донати. Тому дякуємо вам і дякуємо нашому сьогоднішньому гостю. Нам з валероном прийдеться взятися за руки? Ні. І піти в театр, окремо. Рано чи пізно це станеться з будь-якою освітченою українською істотою. Тому що ти можеш втікати від українського театру, але український театр все одно тебе не здовжине, тому що так має бути, тому що так, такий шлях. Це знову розказуватись чи ні? Можеш ні, що хочеш. З гарного настрою. Фініш. Ну, приходьте. А може ви можете виграти ці квитки?

Ні, ні, ні, ми не будемо. Це вже подстава.

Ні, ні, ні. Так і буде, але ні. Іван Гривський бас-гітарист. Мені подобається так. Народний бас-гітарист України. Мені треба, хочеться вернутися. Знаєте, я ж не вчився, я там вчився на у цих Віктор Бутин уроках бас-гітари там. І інколи хочеться. Я вже нічого не вмів, це було сто років тому, але... Я пальці мав, фінгер, фінгер. Давай анекдот за фіналами про бас-гітаристів. О, цих... Багато. Ні, в мене пальці, типу, все, типу... У мене, он, дивись, палець викривлений, тому що я грав в 92-му році, грав на бас-гітарі «Урал» на рояльних струнах. У мене було «Урал» теж. Колега. І в мене в крові були пальці, потім з Америки привезли «Шектор». Це, типу, гітара для важкого металу. Для металю. Тривіум вона була.