ПАВЛО ГОЦ / NAZVA. Підкорення Польщі, музика за державні гроші, концтабір Полякової, ВИРІЙ і 50 Cent

Пряма Червона танцює далі, продовжуючи досліджувати навколишній культурний простір. І якось ми зрозуміли з Валєроном, що в Україні бум не бум, але такий тренд, що дуже багато музично-театральних проєктів вистрило. Тобто колись там хто був? Дах Абраха. Колись. Дах Абраха, потім Дах Дотарс. І ось тепер і Шмельгаузен, і Мур. І ми переходимо далі, вивчаючи майбутній пантеон української культурно-театрально-музичної сцени. Тому сьогодні в нас Пабло Готс.

Добрий ранок.

Краще назвою може бути група-група. Це була перша версія, так?

Бенд-бенд і так далі. Все зробимо. Це наші будуть альтер-его всі по черзі. Біз-сайт-проєкт. Ти знаєш, що у нас ніколи в гостях не було бібліотекаря. Нічого собі. Повезло вам, вітаю вас. Ти перший бібліотекар, офіційно, сто відсотків. Що роблять бібліотекари, до речі, мені завжди цікаво було, крім того, що видають книжки. Картотеку. Картотеку. Що іншого весь час? Я виріс, взагалі, в бібліотеці. Моя мама працювала в бібліотеці. Моя мама за освітою композитор, але працювала в відділі мистецтв у дитячій бібліотеці. І я там прям виріс. Серед мистецтвської літератури. Запах бібліотеки не сплутатий ні з чим. Очевидно. І я коли працював в бібліотеці, то моя задача була або організовувати заходи, тому що бібліотеки зараз... Як замінити людей в бібліотеку? Очевидно, треба робити культурні заходи, бо просто давати книжки і вона вже не працює. Або є така штука, як бібліографія. Тобто треба було читати книжки, писати до них опис, їх новим читачам про них розповідати, ну і ввести в картотеку. А, тобто вони постійно оновлюються, з'являються нові якісь?

Очевидно.

Подфозі знає. Якщо б він не писав, вони б не оновлювалися. Я зрозумів, дякую кому вони оновлюються, з'являються. Ну, цікаво, знаєш, чимось таким сумним в дитинстві, скучним асоціювали бібліотеки? Запоріжжя. А, ну так, можливо.

Індастрія.

А що таке, що скучно? Ну, не знаю. Хіба не було такої асоціації в дитинстві?

У нас на базарі всі люди читали. Ось так от продаєш?

А в бібліотеці ні. Та ні, в бібліотеці не скучно, якщо це нормальний бібліотекар, якщо люди там хочуть працювати. Та як на будь-якій роботі, знаєш, в магазин будь-який продуктовий зайде, якщо там скучний продавець, то й скучно в магазині. Якщо продавець не скучний, то й не скучний. Все те саме в бібліотеці. А, тобто є такі, що на бібліотекаря ходять, так?

Так, звісно. Воно так і працює. Тому що скучне ліце, денег ніхто не дає.

Ну, в бібліотеці не дійде.

А технічні бібліотеки свого часу, ти що?

Дуже багато. В Львові взагалі незвичайна кількість бібліотек. Вони вже зараз об'єднались взагалі в одну систему. Бо колись були окремо дитячі, окремо міська, окремо обласна. Ось, а зараз це все об'єдналося в одну систему, і тепер усі музичні бібліотеки, наукові бібліотеки, архіви, це вже все. Ми маємо досі там працювати? Ми маємо досі там працювати.

І що, ходять люди в бібліотеки?

Безкінечно.

Ніколи б не подумав. Та я в Львів. Ну, тому що я розумію, коли йдеться про якісь там прифронтові містечка, де може бути проблема там з інтернетом, і так далі. Доводилося бувати. А в великих містах мені здавалося, що бібліотеки вже... яку функцію вони несуть?

Бібліотеки вже стали таким величезним рекламним простором входу в читання, коли тобі роблять велику рекламну подію, роблять творчу зустріч з іноземними письменниками, з місцями. Це книгарні комерційні роблять. І так далі. Але бібліотеки теж це роблять давним-давно. І таким чином, поскільки книгарні треба прийти і купити книжку, будьмо відверті, ми живемо в бульверсі, нам здається, що кожен може купляти книжки. А насправді так не є. І великий пришарок суспільства приходить в бібліотеку на рекламу книжки, аби її взяти, почитати додому і повернути. Це нормально, воно тому все працює. А от як в бібліотеку книжка Фоза може потрапити? Це за державні кошти хтось її купує?

Дуже по-різному.

Її можуть подарувати. Її можуть купити за державний кошт. Тобто є така якась програма оновлення? Так, звісно. Відділяють бюджет на оновлені бібліотеки. Звісно. І найчастіше буває таке зараз, що це меценатство, насправді. І дуже часто книгарні самі забезпечують книжками бібліотеки. У мене бібліотеки з університету ще дуже сильно асоціюються. Я прямо жив на першому курсі, мені здається, в бібліотеці Максимовича і в Вернадського. І там всі свої закони були те, що в Вернадського, коли треба прийти, стати в чергу, щось там взяти, потім відксерити, прочитати, виписати.

Тобто підеш до читальної залі.

Я коли в одному речі чую університет і бібліотека, в мене одразу асоціація буржник. Я відчуваю, як я все літо винен ту книжку, мені дзвонять, кажуть, коли віддаш. Якісь вигадують тобі штрафи потім за це все. Кажуть, що якусь книжку не дадуть, ти починаєш на іншій парі щось там позичати. Це ужас.

Зараз це коли телефони є. А раніше, коли ти брав книжку в бібліотеці, а телефонів не було, домашніх, мобільних не було, бібліотекарі там записували якісь паспортні дані. А в дітей які паспортні дані? Треба було паспорт батьків.

Просто навіть зараз, мені здається, взагалі вже студенти не мають туди ходити. Просто в моєму студентстві теж вже з'явилися ноутбуки, інтернет, але ми чомусь все одно ходили в бібліотекі. Та ні, дивися, от в мене є один з улюблених поетів Микола Холодний. Микола Холодний поезію, мені здавалося, що я читав всю, але він же ж Король сам видавав. Таким чином я в інтернеті не можу ніфіга не йти. Мені доводили, що в студентський час, що зараз, заходити в багато бібліотек і навіть на барахолках перепитуватись, чи є щось з Миколи Холодного, тому що воно оцифрованого немає. Де шукати оцей оцифрований архів? Ти поки сам не зацікавишся і не зробишся, цього ніколи і не станеться. Тому, будь ласка, такий от вихід. І в бібліотеках дуже багато книжок не оцифрованих. І поки ти за це не візьмешся, за це ніхто не візьметься, якщо тобі цікаво.

Зараз на планеті для Шиїшки якраз сканують всі книжки. Хочуть створити начитаного клієнта.

Ну, до речі, а як думаєш, Шиї переможе в бібліотекі?

Чи не?

Та в Шиї нічого не переможе поки що. Ми його стримуємо. Ми боїмося Шиї в тому і змісті. Це ж ми його стримуємо. Якщо б чоловік не хотів стримувати Шиї, вже давним-давно твій Суно, бачили, що зробили? Суно взяли і спеціально ускладнили. Тому що забагато виявилися музики. Тому що надто просто користуватися.

Ну, вони переставляють цифровий слід.

Почекай, ну, твій друг Іван у нас тут був. Хто приколасний. Він якраз розповідав про те, як він використовує Шиї, що навпаки він хоче дружити з ним. Я використовую безкінечно штучний інтеллект. Але про перемови говориться тоді, коли ми перестанемо боятися. Бо ми, бачите, понастворювали музики. Фляшка Фрогаліна, хітяра, розумієте яка. Я не можу без цього жити, без цієї пісні. Це Шиїшка створила? Звичайно, що так. Але при тому всьому, бачите, тільки почався бум. Україна одна з перших прислуховані Шиїшної музики в світі. Зразу Суно видавить таку статтю. Все, ми ускладнюємо, щоб такої поторечі більше не робили. Вчіться писати музику самі.

Люди самі бояться. Головне вставляти цифровий слід, щоб можна було одразу зрозуміти, що це Шиїшка, а не людина. Тому що будь-який видавець, він же ж не хоче казати, що це Шиї. Він же удаватиме до останнього, що це є реальний артист.

Я завжди чесно передаюся. Чесно передаюся. Я завжди чесно передаюся, коли я використовую Шиї. Я дуже часто в аранжі десь докидую. Особливо, якщо треба оркестровки десь. То я Суно для мене – найкращий друг в цьому. Нащо довго думати, якщо ідея вже в мене в голові. А так би я писав, змушував би оркестр грати. Чотири дні репетиції, мінімум, нічого на студії не виходить. Гроші просрані на тій студії. Думаєш, Господи, що за ураз. А так за п'ять минут послухав Суну. Думаєш, та ні, херня, і оркестр збирати не треба. Фос! Ти чув новини? Нарешті закінчилася саха Михайла Мудрика. Він знову може грати в футбол.

Це радісно, тому що в збірні була певна порожнеча зліва на фланзі.

Дуже сильно порожнеча, я би сказав. А пам'ятаєш взагалі, які гравці грали зліва у захисті?

В основному ось такі.

Так, грав Жора Судаков, а ще грав Кабаєв, грав Гуцуляк, Волошин, Зубков. Коротше, була достатньо проблемна позиція, а тепер Мудрик нарешті повертається, як я вважаю, X-фактор для нашої збірної. Будемо сподіватись на те, що з Мальдерою він знову буде запалювати.

Нам залишається тільки сподіватися, оскільки це дуже велика перерва, і мало хто повертав собі кондиції навіть в такому відносно юному віці, як Михайло. Але хто нам заборонить на це сподіватися і вірити? Ніхто.

Сподіваємось і вболіваємо за збірну «Українець футболу» разом з преміум-спонсором збірної компанії «Вібет Україна». «Вібет» і збірна разом сильніші. До назви був у тебе перший гурт, етнофоліку гурт «Йорий Клоц». Як в нормальних всіх музикантів, це він взагалі не перший гурт.

Ну, так. Вони пальцем не беруть. Вони готувалися.

Перший був в бібліотеці і так далі. Про нього хотілося поговорити. Чому? Тому що ви, виявляється, були в півфіналі польського «Має талант». «Польща має талант».

Так, так.

Було «Мам талант», у них це називається шоу. І ще до того було шоу «Most busy music» у них. «Тільки музика» в Польщі. Тобто український гурт був в півфіналі «Польща має талант». Так, я тобі більше скажу. Якщо подивитися топ-фольк пісень польською мовою зараз в Ютубі, то до 70-ку наша пісня входить. Тому що у них такого турбо-фольку як такого тоді ще не було. І ми виявилися якоюсь, як це Сашко Ховенко казав, «діковінькою».

А мені здавалося, що до Кльота мав відношення Юрко Зелений. Так, мав, звичайно, що Юрко Зелений відношений.

Директор і продюсер гурту «Юрий Клоц» перший. Хоча не він його створив, він війшов в гурт і просто вклався в перший відеокліп. Ну і далі почалося просування. Так, з Юрком Зеленим я теж знайомий. І було трагічне велике шоу-бізнесове розходження. За слізами на глазах. У вас? І так далі. Ну такий класичний тернопільський шоу-бізнес. Десь щось непонятно. Зразу всі починають битися, думати, що робити взагалі. Незможно відійти, не знаєш, як діятися.

Пелес мені казав, що Зелений ще в Придністрові якось брав участь до шоу-бізнесу.

Було таке, це правда. Так у нього ж і тато, він завжди розказував, кожен раз як згадувалась ця історія про Придністров'я, що він воював, то згадували, що його тато захватчик Чехословакії. Ну коротше, у нього історія з сім'ї дуже моцна. Про те, як в нього джинси пробували красти перші, поки не вчився в Чехословакії. Про те, як між собою розбиралися тати, полковніки, офіцери. Ось ці всі історії у Зеленого були присутні. Але він унікальний чоловік. Ви, якщо помітили, гурт «Юрій Клодз» писав українською латиницею.

А Зелений завжди був за латиницею.

Фанат Яри, галицький сапоратист. Зелений казав, що якщо в Серванті вдома хтось знайде корону Данила Галицького, то можна робити користував Галичина, де Садовий буде прем'єр-міністром. Ми ж писали через те, що Зелений... Це були умови контракту, коли хлопці... Це ще до мене було, я ще в гурту не прийшов. Коли хлопці відписували контракт з Гірком Зеленим, то контрактом треба було ввести всі соцмережі, всі афіші, випуск альбомів українською латиницею. І тебе теж потім такий контракт був, так? Ні, слава Богу. Мені було трошки вільніше. А ти без контракту? Так, я вийшов без контракту. Так тоді тобі легше було піти. Та я чого досі тут, бачиш.

А, окей. Ну, давай про Польщу.

Виходить, що зараз в нинішній ситуації, особливо в Україні-Польщі, звучить, що українська пісня супер-популярна, виграє якесь телевізійне шоу. Там вже, напевно, великі рейтинги якісь були. За вас голосували люди, так? Правильно? СМС-ками. Так. Дивись, ще яка штука. Конфлікти, ось ці от, на натяжці постійно з українцями були. Навіть коли ми брали участь в МамТалент, ми не добрали голосів тоді. І нас про це попереджали. Бо в день фіналу, коротше, то у Львові десь познащались над польськими пам'ятками на кладовищі. І через це рознеслися новини по всій Польщі. І виступає один український колектив. Причому у нас в центрі сидить Антон Лубій, який грає на бухалі, такий от з чубом, козак. І всі дивляться, що проїсходить взагалі. В Львові познащаються над польськими пам'ятками, а тут у нас виступають козаки. Прямо в центрі Варшави. І ми тоді набрали, звичайно, шамало голосів. Ця натяжка вже дуже давно існує, насправді. І ми це знаємо. У нас купу разів було таке, як ми приїжджали в Перемишль, і нам кажуть монашки, ми в них жили, кажуть заховайте машину, щоб вам її не побили. Це 2017 рік. Перемишль. Розумієте, воно завжди ця натяжка була. Це натяжка завжди була. Але з іншого боку, у нас є гарний друг, який організовує фестиваль фольковійського, Марцин Петровський. Він знає, що історично він живе в селі в Польщі, який дуже близько до Львівської області. І там жило етнічно багато українців. І він прямо друг України. Він робить усе, щоб закривати збори, організовує концерти зараз тут, в Україні. Він туди привозить багато українських гуртів. Він робить гастролі українським гуртам по всій Польщі. І таких людей багато є. Вона ніколи не буває такою, що тільки однозначно. Але звичайно, що погані новини краще розносяться. Мені здається, що зараз, як кажуть, кучна почалася. Буквально кожен день ми читаємо новину про те, що когось побили, на когось напали, українська мова і так далі. А разом з тим, мені дружина скидала рілс, там де у Вроцлаві в басейні, в висінках басейнів, і там грає українська музика, купа народу і так далі. Ну і там в Вроцлаві купа українського бізнесу, Чорноморка, Новопошта, Сінєва, ще щось. Але, правильно, відбувається ось. Ну, да, вона складна. Так вона зараз загострюється, не можна цього ніяк заперечувати, очевидно. Просто, ну, так само. Нам треба на цим теж працювати. Як і з будь-якими емоційними конфліктами, як і з будь-якими когнітивними конфліктами. Нам треба постійно робити так, щоб бачили, що українці не тільки ті, хто бидло, козли, і тільки хочуть всіх побити, воювати, і нам все одно бандеровці і так далі. Бо у нас великий прошарок інтелектуальний, історичний, культурний. Ми мусимо про це теж говорити, популяризувати на світ. Тоді нам буде легше про це говорити. І з іншого боку, ну, від свого відмовлятися і казати, що це все неправда, і тепер боятись поляків робити, що вони нам вороги, то вона ще порожня. І мені здається, що там є політична кон'юктура в цьому. Та ясно, ну, вибори, місцеві праві партії це використовують. Очевидно. Але скажу, це просто так завжди було. Юрко Журавель був в Польщі перед персоном Ванґрата довгий час. Розумієш? Типу, це, ну, все, що... Щось не те намалював? Щось не те побачили в інтернеті на кордоні. Вони ж, поляки на кордоні, коли ти до них заїжджаєш, вони дивляться твою творчість, чим ти займаєшся. Серйозно? Це раніше було, чи зараз теж? Ну, останній раз я проїжджав, то в мене так само було. Дивилися, чим я займаюся. Дивилися... Кліпи гурту «Назва» Цигіла Міґіла, їм дуже сподобалось. Але так було завжди. Ти проїжджаєш, їм не можна взагалі сидіти в соцмережах по їхньому статуту прикордонному. Але коли йде перевірка, то треба подивитися, чим займається людина. Їм завжди приємно подивитися музику. А от тебе перевіряють?

Ні, але ми в Польщі не співаємо пісню «Історію України за п'ять хвилин». Тому що там слова з одного боку пани польські, з іншого боку горда московська. І ви не співаєте?

Тільки на корпоративах. Тігнули заказ.

Отака от штука, коли ми каталися з якимись концертами, ми нас в першому ж місті попросили в Кракові її не виконувати. Ну окей, ми ж гроші збираємо, а не...

А виходить, що ви от... Така сама історія у цього «Польща має талант», як і у «Українського», що ви потім колесили містами, селами... Слава Богу, ні. У нас і ресторанів, і без того було достатньо, а усі талант-шоу тебе змушують підписувати такий контракт, що ти і не заробляєш нормально, і не знаєш, куди взагалі йде що твоє слава, що твої гроші. Тому що все одно завдяки тобі, зазвичай, шоу качає в себе і рекламує в себе. Мабуть, братів Бересенка привезли. От де вони? Всієї України. Де вони зараз? Я останнє бачив їх на «Наше бачення» все. Так що, да, шоу зазвичай тебе використовує.

А, точно, вони ж мінялися з «Кургани Грга».

З «Кургани Грга», так. А ви виходить... Ну просто самі гастролі були, да, у цього гурту? Так, так.

Ну зелений, активний катун.

Ні, ну... Активний катун. Я взагалі не чув, якщо чесно.

Катун багатозначно.

До нашої індустрії не чув про цей гурт. Тобто він в Польщі, напевно, був більш популярний, ніж в Україні. У нас були дуже багато ситуацій таких, що ми зустрічали там в Україні, коли мали концерти, там зустрічали в поїзді чи Альону, Альону зустрічали, я пам'ятаю чітко, чи гурту «Гайда Маки», чи там взагалі просто, коли якогось зі сцени української зустрічали, то дивувалися, як нам так швидко вдається просто робити закордонні гастролі. Активніше і заробляти на цьому. Тому у нас здебільшого були заграничні гастролі. Здебільшого. Я прямо, коли створював гурт «Назва», в мене така хвора думка крутилась в голові, я хочу створити гурт, щоб грати в Україні. Отак.

Зелений вже ж катав перед Кльоцем, в нього ж був цей проєкт... «Лос Колорадос». Так, «Лос Колорадос». Ну, на каверах, на такому, на антуражі.

Такий агро-алкорок. Давайте скажемо, хто це взагалі. Це продюсер з Західної України?

З Тернополя, Юрко Зелений, культуролог, журналіст, а потім став менеджером, продюсером гуртів. Де він зараз, не знаєш? В Польщі, мабуть. В Польщі, так. Ну, він завжди був польськофілом, він завжди... Я знаю кілька людей, які страждають через те, що Україна не схожа на Польщу, в кожному слові. Оце про Юрка.

Таке буває, звичайно. З Лос-Колорадо теж вони там розійшлися, пам'ятаю, не дуже. Розкажи, як ви розходилися. Ти кажеш, в збійках. Я так жартую. Знаєш, це ота штука підліткова, коли ти не знаєш, як вийти з відносин. В принципі, взагалі. І починаються ніби розмови, починаються зараз, знаєш, я вклав то-то, я вклав то-то, що робити? Договорів-контрактів нема, як розходитись? Незрозуміло. І починаються просто образи. Ну, тому що, коли немає договірів, коли немає ерудичної складової, все, що лишається, тільки ображатися і казати, що і як, чому і так далі. І була просто проблема, типу, кому будуть належати всі пісні. А поскільки договорів немає, як з цим працювати в соцмережах, в Айтюнсах, Спотіфайах, теж немає. Виступати ми з ними ніби можемо, тому що договорів і так немає. Але всі файли через агрегатор завантажені Юрком Зеленим. І в кінці-кінці все це лишилося творчість в невагомості. Тому, коли ми розказували це, хотіли ніби щось собі забрати, але виявилося, що це какашка і так не працює. Тому зараз в групі «Назва» я зберігаю кожен договір, що тільки можливий на кожну пісню і на кожну мою присутність, будь де б я не був. Окей. Ну, а виходить, що все йому все одно залишається. «Ройалті» воно ж десь завантажене, правда, на «Ітл М'юзікі»? Так. Ну, там небагато прослуховування, щоб прямо зазрити про ці «Ройалті». Просто, що оце відчуття тебе, як митця, що тобі належить. Але гурт зараз не гастролює? А от інша сторона медалі, що ми гастролювали до 2023 року, по-моєму, включно. Тоді ми розійшлися хто куда. Я активно почав займатися гуртом «Назва». А Антон Лубій, який був фронтменом гурту «Ірик Лоц», він же ж почав воювати, став мінометником, і за деякий час створив вже на фронті з хлопців, які воюють, гурт такий, перерозмислива назва «Воїн Клоц». І зараз вони виступають на лінії зіткнення як «Воїн Клоц», і в тилу виступають як «Ірик Лоц». Тобто Антон Лубій відновив вже цю творчість. І зараз вони частково грають ці пісні. Межа культурного десанту? Межа культурного десанту, це якщо вони як прифронтовий гурт. Звичайно, що у них зараз є і тилові виступи, слава Богу. І у них навіть цілі інтерв'ю можна почитати, як зараз цього року сприймають гурт «Ірик Лоц» усіма ось цими козацькими, лірницькими, прадавніми піснями в Польщі. Вони ж ведуть клас уже пропагандичну. А, і вони виступають самі в Польщі? Так, у них є кобзар, який грає на кобзі, і він знає думи, які були написані в Польщі про їхніх польських королів, як вони були зав'язані на Україну і так далі. Як і в нас, то про історію замислюється тоді, коли стає аж дуже погано. В Польщі не так все і погано, щоб замислюватися про історію, тому коли вони приїжджають і говорять про польську історію, це для них як дивовижно. Вони в шоці. Тому це класна пропаганда про дружбу цього народу з нашим. Ми давним-давно тісно пов'язані дружбою, а не тільки ворогуванням. Амінь. Ні, гурт «Назва». Я прям фанат пісні Сіґелі Міґелі. Я навіть Фозою колись казав. Для мене дуже качова історія.

Абсолютно. І тут Сіґелі Міґелі. У мене є розмінка, яку я подсупив перед концертом. Я коли розмінаюся, у ЛЛ Кулджея був дуже давно, в 93-му році, такий проривний альбом. І там в одному шматочку він там співав Сіґелі Міґелі Міґелі Міґелі Діґелі Міґелі І всі. Тому я теж зреагував на ці слова, коли вперше трек почув.

І тут, завдяки Івану, я дізнався, можливо, чому мені так близька ця пісня. Бо там є щось від 50 Cent. Так, є. Це рифт. Якщо почитати кредити, то там дуже смішно, що вказані Павло Гоц, Ярослав Єрвенко, автори, і двоє авторів, які несали музику 50 Cent. І там якийсь джек. Так, так. Мені ж стидно, тому що я вилетів з голови, наскільки ми давно. Якийсь там Скотт Джонс, щось таке. Ну, коротше, смішно. Типу, воно виглядає в нашому контексті. Але так. Ми прямо ділимо Royalty з 50 Cent на цю пісню. Тому що ось цей рифт це ж Candy Shop. Welcome to the Candy Shop. А ми, коли робили ту пісню, нам просто не вистачало... Взагалі, що там роздумати про гроші так багато? Це був наш перший корпоратив, який ми з Ярком грали. Ми ще альбом не випустили навіть ніякий. І я кажу, бляха, нам не вистачає програми на корпоратив. Треба грати 40 хвилин, а у нас на 30 хвилин програми. Треба написати срочно ще дві пісні за день до корпоратива. І я кажу, що в мене є ідея, коротше. І ми, тупо, всю асоціацію, що в мене є про гроші, якраз, зокрема, про плагіат, про, тупо, пиздження структурів інших гуртів, про це звучання. Поняття, це був зимовий корпоратив. Тобто, це ж було про вертеп. Ну, колядки там. Тому коляд, коляд, колядниця. Коли люди просто про цей гроші не говорилися, ні про що там інакше. Ось, ці гіли-мігіли, це ж з ідишу. Це означає біле козиня. Біле козиня, це умовно, міг би сказати на валанці жит, який б водив би козу. Тобто, там все намішано про поняття гроші. І так та пісня з'явилася. Чому вона спочатку подобалася металістам? Не знаю чому. Металістам на репі засновували пісню? Так, розумієш? Харківським. Родатицьким металістам. Ось. Типу, і вийшла ця штука з фіфтісентом. Ці гіли-мігіли. І коли ми це записали, була ще така впевненість чомусь. Ну, це хитяра буде. Ось так. Ми якось так науверечки. 1 грудня випустили альбом. Потім почала моя дружина Вікторія знімати під це тіктоки. З першого тіктока пісня так пішла, що люди почали знімати ще більше відео. Коли ми познайомились з Іваном Брикульцем 27 грудня, це було закриття нашого закладу у Львові. Тоді, пам'ятаю, було 460 відео під пісню «Ці гіли-мігіли». І вже на 1 січня у нас було 127 тисяч відео під «Ці гіли-мігіли». І пам'ятаю, за 3 дні, як інакше розвичали слова Івана, я кажу «Бульохо, ми під відео там 460 тисяч». Він каже «Ого, ні фіга собі, вже непогано». Я думаю, блядь, 27, як на це реагувати тепер? Тому впевненість в хітярності, вона допомагає. Поки що всі пісні, що були хітами у гурту «Назва», вони так і працювали. Просто я впевнений був, що не так само. Але от, виходить, це коли ви вже завантажили, тоді вам перейшло щось від 50 центів, що треба ділити? Ми подавали одразу заяву, але ж ми теж не досвідчені в договорах. Ми подали заяву одразу, нічого не відбулось, пісня залетіла, і тоді нам написали «Давайте домовлятись». Ну і домовились. А вони нічого не блокували? Ні, бачите, все good. Виходить, це як семпл використано? Так. Тому що ми все-таки не семпл зробили, але все одно цю мелодію, ці три ноти, ми переписали на своїх інструментах. Все-таки ми використали цитату з композиції. Це такий композиторський підхід більше. Був такий момент, ти кажеш тисячі тіктоків, потім перше місце в «Шазамі». Прокинувся знаменитим. Ні. Тому що знамените пісня не означає знамените ліцо. Ти казав, що пісня більш відома, ніж гурт. Так, слава поперед тебе. Ми вже це зрозуміли на наступних піснях, коли розкручували шорти. Для ліца треба йти на «Євробачення». Зокрема. А воно дуже все допомагає. Знімати кліпи правильним акцентом, робити правильну причіску, десь наголошувати це я, бути хвастуном. Це дуже допомагає в шоуміжності. Хвастатися. Це я зробив. От я б тоді був, це я придумав, це треба дуже робити. А мене виховували інакше. Не можна так, ну все, ти пишеш музику, ти був чистий композитор, все, кінець. Головне в музиці – музика. А виявляється, що так грошей не заробиш, якщо думаєш, що головне в музиці – музика. Треба ще трохи ліцом проговорити. Як казав один твій знайомий, який сидів тут, у нас пан Хоменко, треба вийобуватися. Так, так. Бачиш, у моєї віки кажуть, що треба бути хвастуном. Трошки інтелігентнішим. Дивись, галузький інтелігент – це не київський. Так, окей. І, ну, виходить зараз, вона вам приносить, продовжує на першому місці бути, хоча, можливо, і ні. Вже чужий я на першому місці, точно. Дуже крутий трек, до речі. Пасобісильний. Але бюрокрест каже, що ніхто майже не розуміє, що він там є. Так, оце теж цікава штука. Тому що, знову ж таки, ми кліп не знімали. А я побачив перший раз відео з Hit.fm. І для мене така асоціація, що він там стоїть по центру. Так, і в тих, хто бачить це відео, воно є. Це як подати, що з цієї пісні твоє обличчя. Треба максимально візуалізувати це. А ми візуалізували мало. І здебільшого, коли була візуалізація, то що обкладинка в нашому стилі зроблена. Перше, там пише «Feed брикулець» і пише в акценті назва. Там, знову ж таки, на концертах ми її виконуємо, але в «Feed брикулець» її не виконує в себе на концертах. Тобто, все робиться з акцентом. Мені здається, в такому концертному репертуарі вона б дивна. Зараз, можливо, вже так. А тоді що? Ні, насправді. Я взагалі з Іваном познайомився через його альбом «Любов». І тому лірика, яку я старався навіть мапувати в пісні «Чужий я» — це завдяки тому, як Іван писав. Тому що я взагалі люблю чим менше слів в піснях. Я так багато не хочу. Але ось тут я хотів просто зробити пісню з брикулцями. Тому так багато тексту. Але ж виходить, «Чужий я» — це пісня про втрату дому в якійсь мірі. Ти зі Львова. Ти нічого не втрачав. Так.

Розкажи про це, хто в мене немає вдома.

Один з каною.

Ти ж зі Львова.

Вона це написала, до речі, ще під час... Я розумію, я жартую.

Воно... Як би правильно сказати? Воно, типу, по факту, відносно Ярика Іровенка, якийсь другий в гурті назва, який грає на соналіті і співає, то він з Горлівки, і відносно нього я розумію його біль втрати. І в мене, якщо говорити про мої біль втрати, звичайно, що я прям буквально вдома, в Україні, і так далі. І от в цих піснях дуже часто, як один в каної, в мене немає вдома, оця біль втрати, вона якась така загальна. Ти якось стаєш таким епатичним, що починаєш епатувати усім, хто втратив хоч щось в тій Україні, розумієш? Хто хоч трохи її любить і просто не знає вже як далі жити, от взагалі. Оце така екзистенція, депресія, розумієш? Не знає людина, що робити в Україні. Я коли чув хоч колись думки, що людина не хоче жити в Україні, хоче переїхати, як коли я вчився в Тернополі на тіатралці, це точно 2019 рік, я точно буду їхати, вчитися в Москву, бо там... Там набагато краща тіатральна школа. Я дико відзвиняюся... Гадинський теж тут цікаво про це розповідав. Мені досі болить отут, от серце крається, розумієш? Я так любив тіатральну культуру завжди. Де не приїдеш... Скільки я приїжджав з друзями поступати в Кирпенко-Карово, дивився, що вони здають, як їм казали, що точно тіатр Лесі Українки, теж театр «Русський драма» колись був, що це одне з найкращих місць. Як не брали людей в Київський університет через то, що не вміють говорити російською вже в 2019-2020 році. Це жах. Просто жахливо.

Там була така кладька-кладька.

І от «Пісня чужі» я це зокрема про це. Знаєш, коли навіть досі в мене таке буває, коли приїжджаєш десь навіть до Києва і чуєш в якійсь обстановці переважно російською, ти відчуваєш, що ти тут не зовсім свій. Бо я не розумію, для чого це. Я давним-давно перейшов вже з агресивної підліткової фази того, що треба активно засуджувати російську, що я знаю, чому це відбувається, чому так відбулося. Працювати над тим, щоб просто робити зауваження і казати, не говори російською, це не працює і працювати ніколи не буде. Тому що це надто великий культурний вплив. Краще розвивати культуру так, щоб вона була впливова таким чином люди не захочуть говорити російською. А він інакше і не працює. Якщо зараз не перейшли, то що вже пояснювати? Якщо ракетами не доступилися. Попереходили всіх, хто треба. Чим далі про це говориться, тим далі почнеться, на жаль, м'яким мертвим це робиться. Я вже тепер в жодному закладі обслуговування не чую російську мову, тому що колись запровадили закон про те, що мають обслуговувати. Але на той момент не було спротиву. А зараз просто робити закони так, щоб зразу був спротив це складно. Тобто треба доходити до того, щоб всі розуміли, що мабуть це треба. Мабуть це треба, це перший шлях входження. Тому пісня «Чужі я» вона про всі відчуття, насправді, болючі. Там дуже багато вкладено художніх робіт, зокрема робіт Гамліта, харківського художника. Якщо подивитися на його роботи в Харкові, про ключі, зокрема, про те, як люди повернуться, можливо, колись додав у нього багато робіт, то це, що в першому, що у другому куплеті, є дуже багато цих речей. Ми з Іваном, коли писали цю пісню, взагалі дуже багато думали про художників. Він казав, що ви просиналися, пили шампанське, йшли в музей, а потім ти діставав величезний блокнот. Так, так, так, ось тут у мене є «Чужі я». Тобто ця фраза «Чужі я» я її почув від Дмитра Мозиряка. Дмитра Мозиряк, він собі укар гурту «Казка», майстер народних інструментів, Гуцу, села Іспас. Коли знімав документальний фільм про Маланку, він там сказав, коли жив в Києві, бо йому контракт змушував його жити в Києві, а не в себе в горах, то він казав, «Я відчуваю, як я вже чужію, як приїжджаю назад». Там просто ця пісня, вона така, чому вона так всім відгукається, бо вона про всю біль втрати і очужіння, коли ти стаєш ніби сам не свій, і одночасно ніби і не чийсь. Нічий ти стаєш, чужий. І вона тому так відгукається. Я сам вже забуваю інколи, що я ту пісню написав, інколи включаю, виривую, як скотина просто. Тому це така вона, це магія хорошої пісні. Але це твій творчий метод, ходити, дивитись, надивлятися на щось. Я вважаю, що в неї існує натхнення, я вважаю, що є недообізнаність. Якщо ти не маєш що сказати, значить ти нічого і не знаєш. Тобто надивленість, так? Звичайно. Ти маєш постійно вчитись. Це твій ресурс. Що ти будеш віддавати, якщо ресурсу нема? Твої знання – це твій ресурс. Тоді ти можеш щось писати. Взагалі у ця тема є цілий пласт пісень навколо чужієя, який можна порівняти з нею. Нещодавно я побачив вже оцей кліп «Запоріжжя», я з Запоріжжя сам, і побачив оцей наш Дубровка, це називається, парк атракціонів. Дубовка? Дубовка.

Ти точно з Запоріжжя?

Жовта карта. Пряма синя.

Дубовка. Я коли там був останній раз, це я дружину привозив в Запоріжжя познайомитись з Запоріжжям. Це був, напевно, 17 чи 16 рік. Я останній раз був в цьому парку. Ми ще на цьому колись огляду. Воно тоді працювало, каталось. Воно було точно в такому ж стані. І зараз воно, судячи по кліпу, все залишилося. «Той сумний клоун» там так само нам попався. Нам цього клоуна так багато писали, що з дитинства з ним гуляли люди. Це теж про відчуття дому ця пісня. Але вона, капець, вона дуже сумна. Вона найдепресивніша. Я її писав, коли дуже багато друзів загинуло. Вона прям про про спосіб пожити тут, коли вже ті, хто в тому світі були, вже з ними треба попрощатися. Вона дуже складна. Для мене вона складна, ця пісня. Я тому спробував її зробити хоч трошечки танцювальною. Це ще більше додає її. З підходом стромея, знаєш? Коли він каже, що в мене всі повмирали, але про того всьому всі танцюють. А це запорізький якийсь театр виконав? Так, так. Це запорізький театр танцю. Вони досі там працюють. Взагалі круто. Там в Запоріжжі вся культурна складова дуже круто розвивається. Вони звикли до підземель, що вони працюють постійно в укриттях. Все працює в укриттях. Школи. Я був на декількох навіть випускних або перших дзвониках, що люди по черзі заходять в укриття, тому що всіх же аж не помістиш, щоб зробити далі свято. Тобто все адаптувалося під війну вже в Запоріжжі. Я не знаю, за яким методом вийде. Якщо досі дивлюся в Запоріжжі новини, що люди роблять собі поп-апи, фестивалі, відкривають нові заклади. Минулого року там відкрилося офігінське італійське кафе. Кафець просто. На під'їзду до Хортиця-Пелес. Ось. Просто капець. Там ж люди живуть життя. На бульварі Шевченка це називається. Під'їзд до Хортиця-Пелес. Далі на бульвар Шевченка. Далі від БШ вниз. Все правильно. А ти жив виходив в Запоріжжі певний час, так?

Звісно, так.

Як я тільки прийшов на службу, то я одразу був на запорізькому напрямку. І тому Запоріжжя я вивчив нормально. Як і всі інші службовці, які там живуть. Яких там дофігі ще. Я з космосу, якщо що. У нас в пісні навіть згадується район космосу. Пісня на кривих світів. Пісня на кривих світів – це теж продюм пісні. І там є... Ти в місті сідаєш на ракету, ти ж із дружби аж на космос. Це два райони, на яких я жив, бував і дружив. Дружба – це Тернопільський район, а космос – це в Запоріжжі. Тобто з двох міст. Зі свого юнацтва далі до дорослішання.

В Тернополі є Абалоніє своє.

Де? Нема, не знаю. Я не пам'ятаю, чи там є Абалон, чесно скажу. В Черкасах є Хрещатик. В Черкасах є Хрещатик, я знаю, так. Сухе, круто. Блін, я б хотів поїхати в Запоріжжі. Я розповідав, здається. Та їдь, нормально там. Я спілкувався з людьми, з друзями цивільними, які зараз в Києві, їздять в Запоріжжі зараз ще свій час, то вони всі кажуть не ту саму фразу, що не такий страшний вовк, як його малюють. Я хотів з мамою їхати, ми купили квитки вже навіть на потяг, і буквально ми завтра мали виїхати, і сьогодні знову там щось прилетіло, і знову не було сполучення. Я просто не розумію зараз... Хоча от там наш спільний знайомий, Артем Домницький, він доїжджав на концерт на потягі, і я мав їхати буквально через тиждень, і вже потяги не ходили. Та їдь до Дніпра, і з Дніпра до Запоріжжі. Я знаю цю дорогу.

Плануємо концерт в Запоріжжі.

От поїдемо ж на концерт.

Прикол такий був, що якось ми грали в тій залі, ДК щось там, Дніпроспецтайл. Як було такі... І заходимо виступати. Це робив концерт покійний Андрій Лобода з групи «Спідвея», потім «Хорта» називалося.

Я знаю всі українські пісні про Запоріжжі. Їх не так багато. Вона одна, що є ще? Ні, є ще. Я тобі скину плей-ліст, вони є пісні про Запоріжжі. Серйозно? Ні, я знаю тільки цю. Це Запоріжжя, це Україна.

І приїхали ми туди виступати, і виявилося, що директором цього ДК є мій колишній харківський вчитель російської літератури.

ДК що? Дніпроспецтайл?

Так. А в нашого базгітаріста він був класним керівником. І от так ми заходимо, а ми не бачили людину стільки років. А він в Афгані був на той момент. Після Афгану ми його поважали, що ми розуміли тоді. І ти тут бачиш свого викладача, і такий, ти вже дорослий, але все, що я не то... Ще кілька тисяч ваших підписок, і настане остаточне щастя окремо взятого хлопчика з Запоріжжя.

Я не був в Запоріжжі шість років. Більше. Ужас. Там не все помінялося. Ну мені приїхалося так, і розповідала, але я дуже хочу поїхати особливо. Дуже захотів я подивитися на Дніпро. Розумієш, я ж бачив зовсім інше місто. Я не уявляв... Те Дніпро, яке зараз, я бачив його набагато ширше в моїй голові. Воно ж опустилося до того рівня, якщо Шевченко його змалював. Якщо подивитися на рисунки Шевченка, як він замалював Дніпро, то зараз воно на тому же.

Добрий ранок, друзі.

Ігір Майстер. Ідеальний. Запізнуємо питання. Ви ж лауреати, так? За колабу року. Колабу року, так. І за альбом Гурма.

Там ж кожна пісня була.

Тупо. Ми зробили акцентом, що насправді кожну пісню одна людина ніколи не робить.

Положинський колись робив. В нього був альбом з дуетів.

І в мене як з'явилося якраз з 22-го року відчуття, що найважливіше, що нам треба робити, це єднатися. І не дай Бог ми десь будемо роз'єднуватися. То я подумав, що треба робити альбом, де це буде в акценті. І тому Гурма. Кожна пісня фіт. Дуже багато різної поезії. Сучасної поезії. Кладинку робили двоє. А, ти ж просив мене лот перенести. Я переніс лот, до речі, по цьому альбому. Зараз покажу. Це в кінці, але давай. Це рідкість, тому що ми ж вініли випускаємо. Касетами з собою не возимо. Ми їх випустили всього 50 штук. Крафт, драфт. Кручак. Це ж двоє художників робили. Дерега і нейван мейт. Двоє дорогущих, офігенських, світових художників українських. Сучасників. І вони малювали дуже багато різних персонажів. Ми ж про людей говоримо. Про об'єднання людей саме. Вони малювали дуже багато різних людей, які між собою поєднані на всій кладинці. Якщо розгорнути цей альбом, то це можна зразу і побачити. Тобто не тільки колаба музикантів, що для нас очевидно. Це одночасна колаба на одному полотні двох художників. Кайф. І тут всі ці люди описані детально, хто що робив. Круто. І ми це розіграємо за донат на аптечки, правильно?

Ну якщо немає актуального збору, то... Але це в кінці.

Давай вже розіграємо, яка різниця. Вже ж показали.

Як завжди... Не як завжди. Завжди це в кінці, а ми вочевидь розіграємо всередині. Отже, назва «Гурма». Ексклюзивна касета, всього їх 50 штук.

Поклади руку на...

І пообіцяєш, що так, їх всього 50 штук, що це ексклюзив. Ми завжди розіграємо на благодійчку. Якщо є в тебе якийсь актуальний збір для твоєї частини, на твій збір. Якщо немає актуального збору, тоді...

Давайте для вас. Я це все приніс для вашого збору одразу. Всі мої збори актуальні в мене в сторіс. А оце, тим більше коли випуск вийде, то знову я ці збори закрию, що в мене в сторіс.

Добре, тоді всі гроші як завжди робимо з кроком в 200 грн. Робите подвійну ставочку, ваші шанси зростають вдвічі. Всі гроші йдуть на тактичні аптечки від фонду Згуртовані. Я є одним з його засновників. Ми займаємося тим, що збираємо тактичні аптечки і передаємо їх безкоштовно на фронт. Ми зараз знайдемо маркер і ти напишеш на цій прекрасній, рожевій, куртуазній, яскравій, новій, номерній, ексклюзивній касеті, яку ми розіграємо на благодійчку.

Так, залишилося тільки ще магнітофон купити, щоб було де відтворити касету.

Зараз в Америці я подивився, як в них повертаються касети.

Повертаються?

Без аналогу повертаються.

Ми повертаємося постійно.

Всі CD-ські спочатку почали повертатися, а потім касети. Я прямо з Америки зайшов на Elix і скупив всі касети наші для аукціонів, щоб продавати, обертати цю тему в Донаті.

Я теж поки що касети можна купляти по 20 гривень на барахолках, я це роблю завжди. А ти ж кого купуєш? Я сердючку всю купив вже собі. Я все купую, що можна. Руслани, альбоми, що заграничні, що ту, що були введені.

Найкласніший досвід, коли я купую наші піратські касети зараз на Elix.

Я один раз купив наш худі на Elix.

Це дуже куменно.

В Дімах із печаток самому продають худі на Elix. Почему дорожче. Це дуже куменно. Я подумав, класно, якщо я це куплю. Прикольно. Ще про Jager Music Awards. Знаєш, коли ми просимо когось порадити, якихось молодих артистів, часто дуже гурт назви теж згадує. Може, ти можеш когось порадити? Бо Jager Music Awards вже відкриває нові обличчя української сцени. Ну, дивіться. Насправді, з ким поговорить, є дуже багато. High Fondash, я не знаю, чи вони у нас були, але це теж переможці останнього Jager Music Awards. Вони, як артист року причому, щоб джазовий колектив, фьюжн колектив, вигравав артиста року в Україні, не тільки на Jager Music, можливо, ніде більше. Ось. Я б дуже казав з ними говорити. І взагалі про фьюжн, про джаз, класно говорити, як він існує в Україні, в момент, де всі хочуть чути тільки хукові приспіви. Знаєш, це момент, коли треба обов'язково, щоб пісня була на фоні, щоб ти сідаєш за руль, щоб вона тобі, знаєш, не заважала. Якщо що, можна зробити гучніше, якщо що, можна зробити тихіше, так, щоб запам'ятовувалось. Як в цих умовах живе джазова музика, фьюжн-музика, як живе фьюжн-джем в цьому. От мені здається, що про це дуже цікаво. Тим більше, як вони застосовують поп-артистів, де їхня музика перетворюється вже в фьюжн, як у фьюжн-джем збирають цирк. Ну, типу, мені здається, що оце було цікаво. Я дуже рекомендую. Я дуже люблю експерименти. Уртанага починав з того, що ми писали дві тєми і грали їх півтора години, знаєш, тому мені би оце цікаво було. Я б дуже рекомендував. Дякуємо Ягер-майстерам за підтримку молодих українських артистів і за таку премію, як Ягер-м'юзик-евордс.

За альтернативу естраді.

Ягер-м'юзик-евордс – класна премія. Можемо поговорити про післяний конкурс не такий класний, як Ягер-м'юзик-евордс? Євробачення. Молодий. Український відбір. Потрапили ви на нього. Дуже схавали багато хейту, мені здається. Заробили. Можна подивитися з усіх артистів, що були от того року, хто мав далі рекламні інтеграції, хто мав далі або гастрольні тури, або концерти. Тому що вони перше місце. Подивись далі по списку. А хто там ще був? Це Фарблав. Друге місце були. Древо був. Древо тоді, до речі, так. Але Древо поки написав «Смарагд у небо» минуло вже 2 роки, знаєш, після того моменту. Ми прямо одразу, після Євробачення нацвідбору, зайнявши останнє місце на нацвідборі, ми взагалі не було такого, що ми лишались без роботи. Я пам'ятаю, у нас літо було таке, що я вдома ночував один раз, а все інше ми ночували в поїздах, тому що треба було переміщатись не тільки по Україні, а й за кордоном, щоб стинути по всіх концертах що нас запрошують, і по всіх колабораціях. Чимало вас там розкритикувало. Так, і дуже смішно, як вчителька в школі. Я себе так відчув, ніби я, ніби моя класна керівничка мене ругає, і я не могу слова вставити, бо думаю «Господі, що?». Я думаю «Боже, я з подорожкової житті не вийшов навіть тут».

Ми рано чи пізно в неї спитаємо, тому що вона щось дуже довго до нас збирається.

Хоча ми англічку знаємо теж. Мені здається, що через нас не так багато вже за це питаюся. Ну, спитайте істер, буде теж смішно. Чому ви критикували назву? Вона потім нашому другу, Роланду Мішкову, актору, у нього була така штука, що він закулісно колись питався у всіх за сцени, на примірах фільмів, бо він актор, і він питався «Хто, як, в кого, яка жизнь?» І Джамали, оскільки Роланд Мішков виступав з нами на бек-вокалі на «Євробачення», то він підійшов і каже «А чого ви засрали назву?» І вона там так, мені аж не зручно стало, вона перепошла, каже «Ні, я люблю назву, все добре, формат конкурсу». Аж невдобно.

Роздаючи арбітрам, я якось мав ввести пост-шоу до першого «Х-фактора». І це єдине талант-шоу, яке я подивився, бо я готувався до зйомок. І там, згідно біблії проєкту, в арбітрів є різні ролі. І там от беруть з лого когось. Головне – викликати емоцію в домах хазяйки.

А оця пісня, ви її співаєте взагалі? Більше того, ми коли її не співаємо, по любе, знайдеться там мінімум четверо людей, які підійдуть і спитаються, чи ми її не заспівали. А я її коли робив, це було дуже кумедно, тому що я риторику «Славік Інгліч» почув від художника на Іван Мейт, від свого кума, він нейтівспікер англійської, в нього все ідеально. Але він до мене звернувся, треба озвучити для вестернів мультик про те, як розлучаються сім'ї, через яку в їхній будинкі прилітають ракети, і він сказав, це треба озвучити без акценту, а саме «Славік Інгліч». Я коли почув «Славік Інгліч», то думав, блядь, це геніально, щоб дати зрозуміти, звідки ти, навіть коли ти, ну, ідентифікатор, зрозуміти, звідки ти, навіть коли ти говориш англійською, наобщі прийнятами, навіть коли ти говориш, все одно всі чують, звідки ти, це клас, це офігенний маркер, це наше «шо» і наше «ге» в англійській мові. Ось. Я тому і написав пісню «Славік Інгліч», тому що для мене це досі вважається дуже офігенним маркером, хто ти, звідки і шо ти. Якщо подивитися бультик, який до цього вийшов, «Славік Інгліч», відеорядом він у нас був на Нацфідборі, то там ж усі винахідники, творці, інтелектуали українські, які зробили щось видатне в світі. Тобто, чи це Полій, який винайшов насправді механізм регіонської лампи? Чи ми говоримо про перші вулики? Чи ми говоримо про ось цей кран до «Титаніку», тобто перший український «Оскар», який ми отримали, ми ж отримали за технології в організації кіно, саме ось в цьому крані знімальному. Чи ми там говоримо про... Коротше, там, якщо продовитися, про все, про трамвайні рейки, про перші діоди, про всі корські, про вертольоти, про ракету будування і так далі. У нас є дуже багато видатних людей і видатних винахлінь. Тимченко, по-моєму, так? Тобто це все є в тому мультику. І логічно, вони всі говорили Slavic English, який б іще міг бути, яка б ще могла бути їхня міжнародна мова. Ну, німецька тоді, можливо, була, французька, але якщо ми говорили англійською, вони говорили по-любезі Slavic акцентом. Це те, що нас десь не читало. Так, бо знову ж таки, хвора голова тєатральна, розумієш? Здається, що в тебе є завжди багато часу. Ну, бо в тєатрі завжди є багато часу. Ти можеш повпливати на глядача, на слухача тупо тому, що ти його оточив своїм інтерфером. Телебачення, телефон, ти нічим не огуртаєш. Ти пробиваєшся по факту через щось маленьке і хочеш до когось достукатись, доводячи, що в тебе щось в голові теж є. Треба простіші формати, щоб достукатись. Я їх не боюся. Простіших форматів ні в якому випадку. Не боюся простіших пісень, дурацьких і так далі. Бо для мене пісня Slavic English і Цигили Міґли, для мене особисто, вона розумніша, ніж, наприклад, пісня На Дно, або інколи навіть Чужію Я. Тому що там надто все в лоб сказано. І в моїй хворій голові, коли в лоб щось говориться, то це не так розумно, як коли треба дати шанс подумати. Ну, ви б ще пішли? Ні, відбір. Я, загалом, класно, що цей інструмент є і ця можливість є піти на Нацвідбір. Я досі думаю, з яким би форматом, що донести. Ви бачите, у мене ось цей знак питання. Про що, для чого говорити. Тому що є дуже велике покарання від Нацвідбору і взагалі від Євробачення. Твоя пісня, полюбе, стає в тому чи іншому розумінні хітом. І потім в тебе після концерту питають, що цю пісню не заспівав. Тому треба відповідально до цього віднестися. Бо ти їй цю пісню потім співати і виконувати. Ну, а бачиш, от Оля Полякова просить поміняти правила. Ну, і нічого не поміняють. Що вона з цим придумала? Вона абсолютно ігнорує, через що це сталося, яким чином і так далі. Всі інші, хто зараз не їздять на Євробачення, по такій самій причині, як вона, не возмущаються, бо вони хоч трошки усвідомлюють, що означали ці виступи в Росії, контракти в Росії. Ну, є якесь відчуття відповідальності. Все, що вона говорить, все, що вона робить, це безвідповідально. От і кінець. А на хліб тобі вистачає? Мені? Та я тільки з музики і живу. Ти може її до тебе звернеш? Дуже давно я тільки з музики і живу. Ну, давай. Ну, хай звертається, я розкажу, що там. Що не так? Ну, а ти як думаєш, що ці от такі інтерв'ю це, що, привернення уваги, спробити себе, чи вона щиро. Я більше переконую, що це щиро. І це найбільш обідне, коли людина щиро так думає. Привернення уваги це в Потапа відбувається зараз, розумієш? А цей? Тому що вже всім пофіг. Думають, бляха, чому ти знову вискачив? Що таке? А в Палякової це здається дуже щирою штукою, бо вона з року в рік намагається це пробити. І вона з року в рік каже, що дурацке правило, що конкретно ту дату запровадили це правило, бо вона виступала там щось на місяць пізніше. В Росії її ніби оформили заднім числом. Ніби вона жертва ситуації. По Євробаченню зрозуміло. Але багато ще чого вона говорила. Про оці... Про концтабір. Про те, що артистам немає чого їсти. Вони бідні. Їм всі мають дякувати ще за те, що вони щось там назбирали. Согласен. Піздец. Всі мають дякувати артистам. Зараз артистам Україна і тримається досі. Пасари на нас! Пасари! Якщо б не ми тут в Баріще з чаюшками і гірмістром. Де б ми зараз були? Де б ми зараз були? Ким?

Слухайте прикол. Значить, рік 15, можливо 14, тільки почалася перша військова кампанія корпоратив в Чорногорії. Кузьма ведучий. Скрябін ла бая. Полякова ла бая. Просто смішно.

Від слова Полякова. Чому так?

Так. В неї прикол. Її директор вдягав шинель радянську і голову коня, бо там є якийсь номер конь-пальто. Діло не в цьому. А я дискотеку грав. Такий анекдот. І щось ми сідали в літак. Ще літаками з Києва.

Кузьма Полякова за дискотеку грає.

І щось заговорили за російську війну. За напад. І щось Полякова так включилася. Я організаторці кажу, тепер я спокійний за Україну, якщо Полякова на нашому боці. Дама з кокошником. І вона давала таку злу. Та вбива цих нахуй. В літаку. І я такий думаю. Як неочікувано. Я про те, що каша в головах. Каша в головах, невизначеність і відсутність плану і в держави, і в артистів, які не розуміють, що вони говорять і до кого звертаються.

Насправді так, тому що ті думки, які вона висловлює про концлагері, про невистачання грошей, вони популістичні. З двох боків. Популістичні, тому що це маніпуляція. І з того розуміння, що я ці розмови чую. Не тільки від Полякової. Ось такі фрази існують в суспільстві насправді. Вона не висловлює свою особисту думку. Це популістичні фрази. І не про те, що хлібу немає що їсти. Тому що вона так про себе думає. Тому що чує про це люди довкола. Це є такі суспільні наративи. Чи вони правдиві? Це вже питання суперечки. І тут бачиш, насправді, ці всі наративи дуже класно взяли і спростували Полякова своїм зовнішнім виглядом, своїм життям. Тому що дивишся на Полякову, як каже ми концлагер, я їжу за кордон, гастролі роблю, немає куди пересуватися. Мені нема що їсти, тому тому я в Британії запускаю новий. Це класно, коли ця людина говорить. Вона допомогла державі. Тоді це може не каша в головах, а може це вона, навпаки, намагається осідлати у ці настрої? Ні, це... Я думаю, що це просто щира недодуманість.

Вона соціальна близька зі своїм слухачем, називаємо це так.

Так.

Я пам'ятаю Майдан Незалежності і Оля Полякова, починаючи артист, співає на Майдані Незалежності на День... Чи на День Києва, чи на День Незалежності вона співає кавер на «Мумій Троль». І я стою... І такий...

І починаєш блювати.

На державне свято, ну ладно, співайте, що хочете, на державне свято, кавер на «Мумій Троль» на Майдані Незалежності. Я не зрозумів.

Якраз ти згадав про Петапа, ти згадав про День Незалежності. Ми подивилися, пам'ятаєш, що в 20-му році був великий концерт до Дня Незалежності. Він теж багато спорів викликав, багато хейтів. І якщо подивитись зараз на склад цих учасників того концерту і що вони співали, то може просто навіть моє волосся піднятися. У мене тоді було. Я плакав. Це їх було два такі концерти Незалежності, наскільки я пам'ятаю. Я плакав що першого такого концерту, що другого. Мені просто жахливо було все, що відбувається.

Загадати?

Хоча б з нормальної пісні. Дивіться, там був Вінник, Білик співав на російській мові «Шлепалі шлєпки». Було і Дорофєєва, і Позитів теж на російській мові. А Грінгрей, які обидвалися, що їх не запросили через «Подожжем, подожжем». Тому що ми вкладалися в українську культуру з піснею «Подожжем, подожжем». Дивіться, Дорофєєва і Позитів співали вахтерам бумбоксу теж російською мовою. Полякова взагалі «Ветер надєжди» Російською мовою співала. Боже мій.

В нас був кавер, якось телеканал «Інтер» робив до 8 березня. Йобан. Хороший розмов, давай.

Телеканал «Інтер» до 8 березня. Сьогодні ми в говно, давай.

Зараз я на лифі і розповім. Коротше, робив «Хлопчики співають пісні дівчат». І нам випало співати пісню Жені Власова «Ветер надєжди». Ми її переклали. Вона у нас навіть в альбомі виходила. «Паджежі міста Вавилон». Я її переклав на українську.

Дописав текст.

Точно, я знаю, що це пісня. Капець, ужас взагалі. А інакше тебе по «Інтеру» б не показали.

А, до речі, співали кавер на «Зроби мені хіп-хоп».

Я цього не застав.

І там був ще і Потап. Коротше, жах. Що тоді це був. Не так погано. Взагалі в 2026-му це звучить як сюр. Навіть і нормально. Давай, може, спробуємо. Якби ми збирали на 26-му році на концерт «Дня Незалежності», хто б мав виступити?

Пряме включення Вінника з Берліна.

Та ра. І він зігує дійство.

Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Отак і має бути. З пісні «Зіп»! Ха-ха-ха! Потапіна з пісні «Барселона». Ха-ха-ха! Монсеррат Кабані.

Володимир Меркур.

І Полякова. Татюн.

Ха-ха-ха!

Хорошо. Коротше. Вперше ніколи не можна не зважати на те, що у нас зовсім не змінився в суспільному наратив, що коли з'являється якийсь артист такий новий і молодий, що про нього в інтернеті одразу пишуть, хто це. Я його не знаю. Це завжди аргумент. Класний артист – говно. Якщо про життя, я його не знаю. Але артистів є дофіга зараз класних. І зараз є дуже багато молодої сцен, які вже на такому рівні, щоб виступати на великих концертах і можуть вести велику сцену. Як би я не думав про це, зараз це складно уявити, тому що для цього треба супер-хорошого режисера. Але в нас є вже класні артисти, які можуть з'являтися на такому концерті, які з класною позицією відносно України. Тому що я бачу, що артисти, які виступають зараз, якщо на концертах він може, це риторика найкраща. Завжди проговорюється, що якщо ти не робиш щось для війська, або для перемоги країни, або щоб цю країну зберегти, для чого ти це взагалі робиш? Ось. Саме ці артисти мають виступати. Вівен Морт, в першу чергу, дуже круто. Один в Каної. У нас дуже багато класних, серйозних, філософських артистів, які тоді, в 19-му, 20-му році на них не зважалися, тому що у нас був апогей піка кумедності, всердозволенності. Тому Малопотапі Настя, Оля Полякова, Вірка Сердючкова, цей величезний кабаре. Класне, веселе, очевидно, воно треба. Просто у нас час настав не той. Біга сміху. Нам треба хоч трошки подумати зараз. І воно зараз буде... Я вважаю, що зараз має працювати інакше. Тому один в Каної, Вівен Морт. Очевидно. У нас є океанельзи.

Я тільки хотів сказати, що Святослав Іванович має співати із Вівен Морт. Є пісня.

Якщо подивитися...

І отримати потім колабу року Вакарчук з Ашима.

З Панамаріовим виходить. Біжи у тебе галицький концерт, будь ласка.

Але не тільки.

Почекайте. Гурт «Циферблат» досі і буде мати місце в подальшому, щоб виконувати пісні заради України. Тому що у них нормально все з позицією. Вони нормальні талановиті хлопці. У них класна музика. Тобто, щоб робити такий концерт, все нормально. Це сильний, хороший артист. У нас є Марина Крудь, у нас є Даха Біраха. Досі у нас нормальну позицію займає Олег Скрипка. І відносно всього шоу-бізнесу, який зараз є, ми мусимо застосовувати тих артистів, які...

Але вже не як в «Оплю від Аплясу». Він з якихось економічних причин розпустив.

Причому я навіть не думаю, що це економічні причини. Я думаю, що це хлопецькі якісь причини. Десь там щось не доділили. А як же «Древо»? Я хочу сказати «Древо» в останню чергу. Я фанат «Древо». Найбільший мов у світі. Я знаю кожну пісню. Все знаю. Кожен текст. Я на вінілі маю «Древо» я собі купив. Я шанований. У нього немає вінілу. Перший тайм-альбом. Відкриваєш інструкцію. Як слухати цю платівку. І там пише конкретно. Ставити цю платівку під час першої пісні. Випиваєте собі пиво.

Цікаво, що ми його одразу після скрипки згадали. Мокал подібний.

Це ж дитина Артема Піловарова і Олега Скрипки. І він каже ставимо першу пісню на паузу. Слава Богу, у мене на проговорчі є пауза. Йдете на кухню, берете друге пиво. Відкриваєте і насолоджуєтесь альбомом далі. Як моя подруга, яка жартувала. Тобто Тверезин цей альбом не послухає.

Під пиво музику не слухають.

Його музику, так. Альбом перший. Це перший тайм.

Можливо буде другий тайм-альбом. Я зрозумів.

Тим більше в нього всі скрипи виходять на спортивну тематику. На теніс. Древо дуже класно працює. З вірусністю, хуками. Де справді не важливо десь заглиблюватися. Це інший пласт артистів, відносно тих, кого я назвав правдивим. І я вважаю це суперталановитим. Це те, що я повторюю всім, я таке написати не зможу. Я, по-перше, не працював ніколи на це, щоб працювати тільки на хуки. Мені не важливо глибоко замислитись в суть тексту і так далі. Як на телебачення Торонто колись сказали, таку глибоку нісенітність штучний інтелект не напише. І це дуже талановито. Ну, насправді. І взагалом, якщо подивитись фестивальний лайнап Дарифєєва, Півоваров, Іван Люльєнов, це зараз актуальні поп-артисти, до них немає питань таких, як колись до Полякової, Потапа і навіть Вірки Сердючки в 2019 році. Дарифєєва теж виступала в Росії після 2014. Але зараз вона вже змінила себе риторикою позиції.

А є вибір?

Так. От як, наприклад, в Полякової і Потапа і Насті. Можна вибирати.

Музика. Театр.

Ні слова про футбол.

Бачив ти цю історію «Тисяча весна»? Чув ти? Мені подивилися. І ви виграли? Я забув. Не знаю. Чесно, я дуже не люблю грантову систему. Дуже добре, що є команда, яка в це все вірить. Я подавав це частково, як назва. Я робив проєкт величезний від культурних сил про колядки. Це те, що я вмію працювати. Фольклор мені подобається. Я знаю, як він впливає, як він недообізнаний серед населення, яке споживає здебільшого більш доступну культуру, поп-культуру. Я знаю, як робити це так, щоб воно було доступним. Там тема колядки популярна була. В Києві, коли ми вводили вертеп, всі були в шоці, що це таке взагалі. Як я дивлюсь на київські вертепи, це слава Богу і дуже багато років. Все дуже добре.

І нас ще разу питають, чому фагот з рогами і що це за антихристиянство.

Це просто капець насправді. Скільки разів у мене питаються, що це за кукольний Ісус, коли ти ставиш шопку. Що таке шопка взагалі? Це не звідані якісь речі, які насправді всі покликані на те, щоб об'єднувати людей. А ти знаєш, що там виграла вертеп в хату? Вертеп в хату?

Класно.

Комедія від В.І. Пітернопіль. Так, прикольно. Мені подобається. Тобто це типа вечір в хату? Так. Вся проукраїнська шароваршина мені подобається. У нас з гуртом Щукариби була ідея, ми це обов'язково колись втілимо, блатні калятки Миколаїн літить над нашою зоною. Я думаю, що якщо це буде ось такий фрік і кіч, то я виключно за. Тому що схилення примітивізму в сторону проукраїнськості зараз нам вигідніше, ніж в іншій дві. Це Фоц завжди казав, що треба свій шансон мати. Свій Воронеж годувати. Я прям за це. Окей, то в цілому ти підтримуєш цю роздачу бюджетних грошей. Дивись, якщо там почитати контракти дуже гарно, от договори, отримання грантових грошей і так далі, все не так однозначно в роздачі державних грошей, тому що якщо ти хочеш на цьому заробляти, ти їх ще й віддаєш. Тому це система вся тисячовесна, яка побудована. Класно, що всі думають, що так, ми вам за просто так даємо гроші, а ви творіть. Це трохи неправда. Ти дуже багато зобов'язань маєш перед державою. Бути самостійним митцем і за це виживати набагато легше, аніж брати за грани тисячовесна. Чому тоді так багато людей хочуть отримати ці гроші? Більше того, небагато людей, у них був недобір на тисячовесній дуже довгий час. Насправді, розумієш? Там є багато людей, які не отримали. І слава Богу, це ми говоримо про мистецтво. Ти зараз спитався, не той людиний, який вболіває в цей момент, знаєш, за ці всі кошти. Я не за кошти, я всім постійно повторював. У мене є друзі, знайомі з Міністерства культури, яким відповідало не те саме. Вони питали, що ти подався? Я сказав, тут один проєкт да. Казали, що ні, подай більше, ми ж даємо гроші. І для мене досі, ось це звучить так, типу, в смислі ви даєте гроші, я перед вам буду зобов'язаний. Мені дуже багато треба робити виключно по тому, що я прописав. Я нічого творчого не змінюю.

І багато треба потім самому вкладатися грошей.

Я поступаю, я вступаю великим кроком, в великі зобов'язаності і відповідальності, без чого я і так дуже багато маю зараз робити, що перед своїм гуртом, перед своєю родиною, і перед державою, будучи в тому, що я такі ж можливісті не брати ці гроші.

От очевидно.

Тому я по факту великий проєкт з цього проєкту, який я подав. І я дуже бажаю удачі всім, хто подався тисячу весну. Всім, хто хоче отримати ці гроші і готовий вступити. Бо я був колись в грантах і від УКРФ, я був в грантах і в закордонних грантах. Воно дуже тебе сковує. Дуже сильно. В мене відчуття, що я не хочу в цьому брати участь ніколи. І якщо би змінили цю систему, хоча би трішечки полегшили розуміння, що таке культурний грант і мистецтво, як воно працює, було б ідеально. Бо, наприклад, грант від КСЄ, який я виграв декілька років тому, то це ідеальний грант. Чому? Ти сплачуєш податки як фізична особа і пофіг, що відносно п'яти тисяч євро ти отримуєш чотири тисячі євро. Ти їх отримаєш одразу і твоя звітність прозора, тому що я писав грант. Нам треба для нового альбому купити баритон, саксофон і гітару. Ми купили баритон, саксофон і гітару і показали альбом. Тому що я написав, що для чого пішло. Я не відчував напрягу жодного як митець. А що тут іщовісні? Ти збираєш команду, робиш підчинення. Ти зобов'язаний відповідати на питання експертів. Вони відповідають, розбираються. Це відкрито відбувається.

Це відбувається як телешоу, розумієш?

Це відбувається так само, що не «Євробачення», не «Експактри», не «Український талант». Тебе привселюдно починають обговорювати, розумієш? На це дивляться інші митці і так далі. Як тебе обговорюють. Це не закрита комісія. Так є можливість не йти в це. От про що і говориться. Є можливість не йти. Ти сам ставиш питання. Чому так багато хочуть? Бо нема грошей. І ось це основний аргумент.

Тихо, тихо. Полякова зараз каже, що ви праві.

Ні, секунду. За це пити ми не будемо. Я кажу про те, що нема грошей означає, що думаєш, що в проєкт не вкладуться і тобі не поможуть. Але в проєкті і мистецькому гроші не основне і не головне. І це треба зрозуміти дуже багатьом, хто і подається, і хто це організовує. Якби це зараз не звучало насправді захмарно, якби це не звучало дуже, знаєте, з рожевими окулярами. В творчості головне, щоб просто в тебе вірили і ти в неї вірив. Якщо так відбувається, якщо є підтримка з цих боків, тоді воно працює. А коли ти робиш за державні гроші проєкт, який ти сам під час нього перегораєш, а ти не можеш відмовитися, бо в тебе договір і контракт, і при тому в тебе ще є звітність, зобов'язаністі, в тебе є договори, юристи, в тебе є фінансова складова, сплачення податків. Ти мусиш в це все бути прогружений в контекст. В тебе є обов'язкові події, на яких ти мусиш бути і так далі. Ти в цей момент не вільний мистець. Ти стаєш частиною системи і ти мусиш бути на неї готовим. І якщо ти на неї готовий, тоді іди на неї. Все, про що ти говориш, можна не робити, якщо ти не хочеш цього, ти цього не робиш. Але разом з тим є величезна кількість цих заявок. На мою думку, скромно, я вважаю будь-яку роздачу грошей в 2026 році неправильною. Абсолютно. Більше того, в мене купа питань до експертності людей, які там заявлені як експерти. По-третє, зараз ми бачимо переможців, наприклад, я от не розумію, чому Артем Пивоваров не може записати пісні з наоні, оркестром наоні за свої гроші. Чому він має записувати це за державні гроші? Ну, Артем Пивоваров, успішний комерційний артист. В тебе питання державні гроші і комерційні гроші. В мене виключно питання державні гроші, що на це виділяється в 2026 році мільярди гривень.

Чотири. Чотири мільярди гривень.

Що дуже небагато. Та окей, небагато, але ж, знаєш, світлю останніх подій, там три мішка... В чому позитив цього проєкту? Класніший, що він надихає людей творити. Корольов скільки подав проєктів? Десять, чи скільки взагалі? І він всіх прийшов захищати. Тобто воно спонукає людей творити. Я не знаю, чому гроші спонукають людей творити, але в нас колись гроші з политулу написали цигіломіки. Тому, можливо, це працює в якомусь випадку. Чи, наприклад, створення оркестрової версії треків виконавця Carpetman? Хе. Carpetman Orchestra Performance. Це я не чув. Якщо інше я чув, то це я не чув. Добре, ну це... Можна на домашнє завдання? Я прийду завтра в цей бар і ми проговоримо. Ну дивись, я не знаю, чесно. Мені не подобається, в принципі, це. Кажу тобі. І в мене основна думка, яка була, і, зокрема, про мою подачу, з ким я не говорив, що мені в аргументку питалися, чому ти не подаєшся? Я казав, я не знаю, я думаю. Аргумент завжди в мою сторону звучав. Так ми ж даємо вам гроші. Розумієш? Мені це вже не подобається. Тому що, якщо ми говоримо про створення... Чому ж називається Тисячі весна? Бо це створення тисячі контенту. Розумієш? Тисячі часу контенту. Очевидно, що так і є в реальності. Що серед мільярду контенту щось десь якийсь там... І все працює. І серед цієї тисячі контенту створення, яке фінансує держава, питання, що доєдналося до створення контенту здебільшого ті, хто і так його створює. Абсолютно. І ті, хто, можливо, міг би його створювати і далі. Кого це тоді спонукнуло і до чого, я не знаю. Я взявся за проєкт, який там є, той, який би я не створював, якщо б не була цієї ініціативи. Ні в якому випадку. Тому що я вболіваю за створення контенту або мілітарного, або створення контенту в гурту «Назва», тому що у нас очевидні ідеї, наративні про дзінь і любов до України.

Всі люблять розпаковки, правда, Валерон?

І всі люблять подарунки.

Так, що у нас цього разу? Набір келихів сірмових. Ого, ти любієш пляшки. Ні, нічого я не забув. Так, пляшка. І зимові окуляри для лизників і сноубордістів. А також пляшки «Ягір Мейстер» та терморюкзак.

Все це ми віддамо тому, хто напише свою улюблену колядку в коментарях, і ця колядка набере найбільше лайків.

Так, і ми тоді запропонуємо групі «Назва» в зимових концертах використати цю колядку. Хай тільки спробують відмовитися, але якщо ви дійсно напишете щось цікаве і яскраве, спробуйте.

Уявляєте, буде новий фіт, як «Сіґелі Міґелі», там, де є колядниця.

Є.

Давай про мілітарний контент ще поговоримо. Це цілий пласт, правда, який з'явився?

Радіопіхота.

Ну, радіопіхота, культурні ці сили, які просуває. До речі, у нас в гостях вже була купа людей з культурного десанту. Микола, Сергій Кувалдин, Мирослав Джонович і Чемеров вже якимось чином... Так, дуже багато пише.

Інтегрований.

Ця пісня... Коротше, історія в тому, що зараз для кожного його підрозділу намагаються написати як власну пісню, власний гімн. Це в проєкті «Фронтова студія». Це не гімн, це саме як бойова пісня. Бо гімн бригади мусять писати люди, які занурені повністю в життя бригади. Це не пишеться за день, два, за три, поки ти перебуваєш в цій бригаді не за тиждень, не за місяць. Ти мусиш розуміти всю філософію, утворення. Бо є проблема взагалом в населенню України, в людей, які навіть роблять збори для війська, і для них якийсь номер бригади – це просто цифра. А насправді бригади просто так не утворюються. Вони утворюються завдяки явному лідеру, який в неї вірить. Завдяки формуванню домовленостям інколи це просто між людьми, які хочуть між собою служити і далі створювати підрозділи. Це люди, які хвилюються за за кожне життя. Типу найскладніше з усіх інтерв'ю фронтовій студії з 93-ї бригади, що коли ти питався в кожного, що найскладніше в твоїй службі, кожен відповідав завжди – втрачати людей. Це велика відповідальність. Ти боїшся, що буде з наступним кроком. Ти боїшся, що буде з усіма, що відбувається довкола тебе. Ти постійно береш найскладнішу відповідальність за людей. Просто береш відповідальність. Це величезна відповідальність – бути в бригаді і служити з нею. І ми створюємо тому не їм бригади. Це було б нахто відповідально взяти на себе її. Тому ми робимо бойові пісні. Це якась фронтова студія, другий сезон. Там можна побачити, що кожен виконавець, який там є, він створює бойову пісню. І в мене є колега, з яким познайомився в 113 бригаді, капітан Шмідт, який... З ним там є інтерв'ю у фронтовій студії. І він мені скидав, як вони... І писав неодноразово, як вони їздять в бій під пісню, яку я для них написав. Тобі дісталась одна з найпотужніших бригад?

Звичайно.

Більше того, там є дуже багато колег зі Львова, які...

Ну і така історична.

Це одна з найданіших бригад України. Ми говоримо про «Холодний яр», про «Чорного ворона». Круто. Вся пісня, яку я написав, я свідомо розумів, що я не можу в цій пісні говорити, тому текст, який там є, це все слова, які говорили мені бійці в бригаді. Я просто з кожного інтерв'ю, з усіма, з ким я спілкувався, я виписував основні, що мені резонують цитати, тексти. Там в бріджі, до речі, вірш Шмідта, бо Шмідт мріє написати гімн бригади 93-ї. І там в бріджі якраз вірш Шмідта, який він пише для гімну 93-ї бригади. Тобто це все тексти бійців, там немає жодного слова мови. Я написав музику, маю надію, що я відчув, як воно було, як воно могло працювати. Там мене проводив сержант, головний сержант Чорний, то Чорний, коли ми у нього питалися, яка має бути пісня для вашої бригади, він казав такое, має в тебе хуй стоять на то, що ти в бій ідеш. Я думаю, бля, тоді все понятно, що треба робити. Тому ця пісня, вона в мажорі, вона дуже впевнена. Ну, її ще називають Королією оборони, якось так, ну, чи Богією оборони. Бо про Королію це про піхоти короля, у нас знову ж таки був виступ.

Богією оборони.

Вони ж ще довгий час утримували ще з 1934 року. Коротше, тому все, що там написано, це написано там про бригаду. Взагалі, працювати на тему, де є присутня смерть, надзвичайно складне. І ми від цього не можемо ніяк відійти, і не відійдемо. Тому що ми говоримо про війну. І коли ти маєш зробити щось впевнене, надихаюче, веселе, поруч, де стоїть смерть. Типу, добре, що мені в житті треба всесім бьорта, який вміє про це зробити, знаєш, і якось це огорнути, питання смерті, так, щоб ти розумів, що в цьому, ну, в цьому теж є життя, в цьому теж є частина життя. Воно складне, чорне, дуже часто магічне і трагічне, але, ну, ти, от, ми змушені з цим працювати. І от, коли ми говоримо про фронтову студію, це питання натхнення поруч зі смертью.

Угу.

Ну, там от Воня теж писав трек. Воня, Міша Правильний, Саша Буль, Юлія Юріна, дуже багато людей там. Ось, так, це складні відповідальні речі. І Лілу, як чудово впоралися з піснею для написання бригади, як вона, ну, типу, філософськи підійшла, метафорно до того, чим займається саме бригада. Дуже круто. Ну, тобто, класно рефлексувати, навіть, коли ти даєш, якщо ми повернемося до те, що весни, що, типу, це мав бути поштух до творіння. Два студії роблять, і радіопіхота, до речі, теж дають цей поштух для творіння. На радіопіхоту крутяться треки штучного інтелекту, тому що бійці, сидячи на позиції, їм в телефоні всуну написати пісню зі свого віршу легко. І вони завдяки цьому потрапляють потім на радіо. Це спонукає багато творів. А де, як говорять, це радіо? Це інтернет? Воно інтернет, і воно при фронтове зараз будуються вишки, щоб воно було повністю на лінії зіткнення. Ось. І те саме з фронтової студії сталося. Тобто, це спонукає шмитця написати про бій, про бригаду, і цієї рефлексії. Дай Бог, щоб те, що весна, була такою самою хоча б рефлексією, щоб спонукнуло зробити хороший коментар.

І кілька ж радіо є таких? Армія ЄФМ?

Армія ЄФМ, воно по всій Україні, і воно працює і на цивільних, і на військовослужбовців. Інакше підхід. Радіопіхота працює, це така мобілізована армія. Радіопіхота не боїться критикувати, або висміювати. А можна? А чого не можна? Ми не в канцлагері, як каже Поліковий. Ось. Критикувати, що є якісь там... Очевидно, є це в інтернеті. Нікого десь не посадили за те, що кажуть, у вас дурацькі накази. За це нікого не посадили. Нікого не засуджують за те, що є хтось, хто, ну, типу, виключно в тиловій армії або, наприклад, в бойовій, тому нічого не бачить. Це неможливе засудження. Військо між собою розуміє, як всі одне одному потрібні. І тому радіопіходи, які слухають військовослужбовців, там очевидне все. Проблематика підвищення грошового забезпечення. Проблематика того, що, не знаю, продовольчається статус, хтось проїбав. Проблематика того, що, не знаю, хтось проїбав дрон, і тому там використовується далі меми про те, що, типу, щось проїбав в піхоту, нахуй. І це інколи висміювання, але з реальності. Це нормально. Це існує все в інтернет-мемах. Чому воно не може існувати в живій розмові? Те більше, що радіо, як і оце інтерв'ю, має бути, як жива розмова. Це тоді буде чесне радіо. А от, наприклад, картонні протести. Картонні протести. Ви про це обговорювали на радіопіхоті? Звичайно, що так. Все обговорювали. Ну, типу, радіо — це висвітлення реальності. А от погодься, що це ж прям ваша аудиторія виходить на картонні протести? Прям ваш слухач? Ну, зокрема, так. Дуже часто. Це слухачі Хейтспіча і Мур. Це люди, які відповідальні за себе. Це люди, які більшість країн. Так? Все зрозуміло? Очевидно, що так. І, до речі, аудиторія Вирію. Ви виступали на Вирію. Там інакша аудиторія. Інакша? Не та, яка виходить на картонні протести?

Там інакша аудиторія.

Це теж класна штука. Це люди, які шукають, шукають, де відпочити. Оце, от, цікава штука про Вирій. Це країна мрій? Я думаю, що Вирій, це просто вже замінило країну мрій, насправді. І ми бачимо, як країна мрій, наприклад, цього року вже перенеслася. І навіть ходять якісь чутки, що вона і не відбудеться. Але це не відповідальна аудиторія, так, як ти кажеш? А от не факт. Тому що дуже багато хто прийшов і почали критикувати. Враження, що минулого року Вирію не було. Хоча Вирій минулого року був точно такий самий, як цього року. Він, ну, не відрізнявся. Взагалі. Більше того, навіть багато артистів було тих самих. Хто б повторив те саме? Просто якось після минулого року вдалося краще це розрекламувати. І пішла аудиторія, яка подивився, що там. І почали критикувати. Чи вона не відповідальна в цьому? Чого? Навіть гурт «Назва» критикувала. Ну, типу, критикувала нас.

Там щось зі зборами було.

Що не роблять це збори? Тому що філософія, знову ж таки, в фестивалі відділитись від реальності. Але при тому всьому, значна частина з куплених квитків повністю передається на сили оборони. Тобто, це немає риторики на сумовому фестивалі, але при тому всьому... От, я говорю про офіційну позицію фестивалю зараз. Не про свою. Говорю про те, що значна частина коштів з квитків все одно йде на сили оборони. Чи це безвідповідально? Та це нормально, так. Чи обов'язкова ця риторика? Знову ж таки. Ну, будьмо відверті, у нас нема нічого, що зобов'язує людей говорити про збори. Немає жодного... Зобов'язує? Так. Нема. Ні за кого.

Це твоє моральне право. І це обережає тих, кому навіть не дякують за те, що збирали. Розумієш, так?

Так. Ну, тобто, це насправді просто проморальне право. Все засудження вирію, воно не юридичне, воно моральне. Та безумовно. Це все про етикет говориться. І про твою відповідальність. Просто, може, ще співпали, що воно відбувалося в таких подій. Прості так сказали, це відсторонитися від реальності. У міністерстві в Україні це, ну, прям, неможливо зробити. І, напевно, не дуже правильно в цей час намагатися. Тому що навіть на цьому фестивалі, тому що навіть на цьому фестивалі прям з боку було видно, коли почалася тривога, люди почали йти в укриття, в цей ж момент було вже недалеко було видно, як ППО збиває шахити. Розумієш? Тому відсторонитися від реальності і так не виходить. І тоді чи є сенс взагалі щось проводити? Розумієш? Воно піднімає зразу багато філософських питань. Якщо подивитися усі срачі під вирієм, воно завжди доходить до цього питання. А який зміст тоді проводити всі інші події? Всі інші культурні події, концерти, вистави і так далі. Який зміст тоді? Воно тебе веде, тупо, в екзистенцію, в депресію і давай туди нічого не проводити. Завжди воно туди веде. От всі да. І кому це вигідно тоді? Наш моральний стан, те, як ми себе почуваємо в цій країні, надзвичайно важливий. Тому що якщо ми відчуваємо хоч трохи віри, вже, перепрошую, за стільки років, розумієш? З 2017-го року, за стільки років війни і здавалось би без надії і смертей, ми досі відчуваємо віру, підтримку. І розумієш, що ми заради чогось робимо це? То це класно. Звичайно, що вирій суперечливий. І вирії, кажу, добухались навіть до гурту «Назва», де ми на відеоряді писали, що Суми, Харків, Донецьк, Луганськ, Запоріжжя, Крим – це Україна. І написали, як ви можете? Чому ви це пишете? До чого ви нас готуєте? По-перше, чому вас ображає вислів, що ці міста – це Україна? Тому що чому ти не написав Львів, Ужгород, Лукачево?

Це очевидно.

Дивись, це очевидно. Я ж кажу, що ми це не написали. І цей доєб теж очевидно. Добре. Ми можемо перейти на ці місця.

Питають, чому Кубанів написав.

Розумієш? Я погоджуюся абсолютно в цьому всьому. У нас дуже проста філософія. З тих місць... Ми всі дуже на нервах, розумієш, на тягорі великого. У нас дратує все, що не зігодаєся з нашою думкою. Для нас очевидний був цей напис, коли ми йому писали. Тому що з тих місць дуже багато переселенців. Найбільше переселенців, розумієш? Яких ми бачили, будучи у Львові, коли ми писали цю пісню. Більше того. Ці міста найбільше піддаються обстрілам. І про ці міста найбільше говорить російська пропаганда. Більше того. Тобто, знаєш, коли це все в адміністративі, це тебе дуже пияє.

Так, і все.

І починається безкінечна екзистенція, де ти тільки закопуєш сам себе і всіх довкола. І в чому зміст цього засудження, в принципі? Заєдність нашого міста. Давайте навпаки, бо звитяжність, а не депресивність. Дуже багато є невідомостей, які нас просто не тригерять. І очевидно, що Верій затригерив, бо він трошки більш вседозволений і менш стриманий, ніж зазвичай фестивалі в Україні. І він затригерив. При тому всьому, що він всі функції, які потребує суспільство, виконав, але не виконав риторики етнічної. Ви почали робити те, що робить МУР раніше, ніж МУР? Ну, вроді, так. А вони, виходить, на цьому побудували якийсь публічний капітал, фінансовий капітал. Хаменко, по-перше, займався доступною літературною, доступними літературниками з багатого часу до того, як вони почали займатися саме розстільним відродженням, шестидесятниками і так далі. Я завжди, от як проблема зі словами кінгліш, постійно мені здається, що всі мають десь надздогадатися і треба зробити розумний продукт. А воно не так працює. І слава Богу. І це те, що ми не зробили. Тому слава, що МУР цим займався. Ми досі займаємося розстільним відродженням, шестидесятниками, пропагандою української літератури. Ми це всім займаємося. Української культури ми всім цим займаємося. Просто ми це не так доступні, як МУР. Дивись, а от МУР з Шмальгаузеном, ну, як кажуть, недолюблюють один одного, як ми зрозуміли. А у тебе рівні, так? У мене все зрозуміло, для чого це існує. Це роз'єднаність. Якщо у них є якась конфронтація, якщо вони між собою мають якісь суперечки і конкуренцію, слава Богу, можливо, вона їм народить якраз два окремі пласти, де взаємодіяти. Це мотивація. Так, але вони якась конкурентне середовище. Чому назва не конкурує? Я колись, коли в перший час відчув хоч до когось якусь конкуренцію, я зрозумів, бляха, вона мене кудись не туди веде. Я зайнявся музикою, бо я хочу бути розслабленим, бо я хочу говорити про чесність, добро, любов, що спонукає любити всі ці надвисокі цінності інтелектуальні, які ми пропагуємо. А коли я говорю про конкурентність, тоді я сповідаю і досліджую і вивчаю тільки десь своє внутрішнє відчуття, а не то, що мене справді цікавить. Ні, але вона такий, якби, не те, що говорить про конкурентність, вона існує якось вербально. Це, можливо, на здоров'я, не знаю. Мені подобається все, що вони роблять. Слава Богу.

Аби всі були здорові.

Так. Колись казали, аби не було війни, а зараз аби всі були здорові. Хороший тост, так? Так. Повторити?

Все таки цікаве, все таки смачне, як завжди в бармен-диктаті. Хрещатик 44. Ах, улюблений підвал на землі.

Ну і можна ще поговорити про якусь таку галицьку українську культуру. Можна. Я так люблю то все. Ти б знав, як я люблю свята, застілля. Ти що, блядь. Якщо ти спитаєшся у людей, які в мене були дома десь на застіллях. А блядь, Іван, я бажаю.

Я бажаю просто.

Дивись, я вважаю, що оце, що навязали, я не знаю, можливо це савки навязали, я не в курсі, не досліджую це питання. Про те, що митець має бути голодний, це взагалі бред абсолютно. Я коли голодний, я думаю, та я нічого не хочу писати. Нічого і не напишу ніколи. Треба поїсти, розслабитись, подумати. Але чекай, існує ж думка, що має бути в стресі, такого плану. Стрес? Пережитий стрес і вже написання пісні, то зовсім різні речі. Спитайся в стресі, спитайся в піхотинця, в штурмовика, скільки він написав під час того, як він штурмував.

Я розумію, що ти маєш на увазі.

У нас в клубі Хамєнка дуже мені запам'яталася ця його тейк цей, про те, що купа людей виїхала і пишуть нам, приїдьте в Лісабон, приїдьте в Париж, приїдьте в Краків. А що ви створили? Чому ви там, де немає ракет, немає вибухів, немає якоїсь загрози, нічого не створили? Це його тейк такий? Маю заперечення йому. Хамєнка, якщо дивишся, розказую тобі. Пам'ятаєш такого режисера, Жирков? Як він може створювати, якщо він виїхав, він геніальний митець, але його засудили, тому що він виїхав. І виїжджають митці, і їх засуджують зразу, що вони створюють щось українське. Ми засуджуємо всіх митців, що виїхали. Тобто даємо дотикти. Ну ми засуджуємо їх саме. А ну називай мені митця, який виїхав, і творить за кордон. А називай іншого. Жирков не геніальний. Та я не знаю. Ми говоримо вже про наступне покоління Діаспори. Діаспора створювали тоді, коли вона вже ужилася. Тобто ви думаєте, що це вони не створюють, тому що їх засуджують в Україні? Та очевидно, що так. Зокрема. А ще вона не ужилася. Ще раз повторююся. Всі діаспорні продукти, що були, це вже нащадки Діаспори. Квітка Сісик, що? Вона переїхала в Америку і почала творити?

Це Фос Майдан. Співачка. Вона працювала, реклама озвучувала.

Розумієш? Тобто воно так не працює. Ти мусиш відчути спокій, щоб творити. Хамєнка і я, і всі митці, що зараз є в Україні, ми відчуваємо, що є спокій, щоб творити. Насправді. В мене є друг Кенрад. Кенрад, він прям піздец, він взагалі піхатинець. Людина була в боях, пережив евакуацію і так далі. Він всі пісні пише про бої і він ці пісні пише, коли вже виїжджає з бойової зони. Тобто він, коли відчув спокій, поїв, собі, розумієш, заспокоївся, переспав тиждень з думками і так далі, йде на студію і щось пише. Пісні не пишуться в стресі. Ти пишеш про пережитий стрес, а не в стресі. Але ж ці люди, які виїхали, вони ж теж в спокої знаходяться постійно, в перманентному. Ну і що вони будуть робити? Хто виїхав з митців, яких може визнати?

Я не знаю, хто виїхав з митців. Ми нікого не визнаємо, бо вони виїхали.

Ніхто, ми всіх, хто виїхали, не визнаємо. Українське суспільство не визнає жодного митця, що виїхав за кордон, бо він зрадник. Автоматично.

Має значення, як виїхав.

Ну, зокрема, який був бачите? Зразу контекст. Чи був раніше? Добре, почекай.

Чи він там жив?

Дівчата ж могли виїхати.

А хто, наприклад, з митців виїхав?

Я не знаю, наприклад. Він ж теж не казав приклади. Він казав просто, що люди виїжджають і потім там... Вона не чітка. Вона не пройшла. Окей. У них краще вийшло десь. Ну і що таке? Ми з Сашком так само. Ми з ним спілкуємося точно так само. Це нормально. Наші суперечки завжди. Смішно, що ми після з'ємки я його підвозив. Я нещодавно подумав про це. Дуже смішний момент. Я йому намагався включити паліндрома, що мені дуже сподобався. Трек «Бензин» називається. Дуже мені зайшов. Хороший трек. Про Бадуюва? Ми тут про реп. Можливо ти здогадався. А він каже, що сумно щось, не дуже. І включив мені якийсь трек Мура. Я не пам'ятаю. Можливо, з цього останнього. З «Ребелі». Так би показував. Обмінювалися. Останній? Це передостанній. Була презентація «Грай Марку». Ага, значить передостанній. Я не запам'ятав. Жаль. Нічого страшного.

Залишився при своїх, так?

При паліндромі, так. Коротше, проїхав цей трек. Я коли був на концерті «Паліндрома», я таку депресію схопив. Він теж казав про те, що дуже депресив. Я прямо не зміг. Ну, Степан такий. Він дуже розумний. Мені подобається з ним десь випити пиво, десь поговорити. Але коли я був на концерті... Просто дивіться, я ніколи не любив гру «Лінк'н Парк». З першого прослуху «Лінк'н Парк» було відчуття, що я хочу вбитись об стінку. А мені тоді було років... Я ж просто і кажу. А мені тоді було років 7 чи 8. І я такий... Правильно голова працювала. Але бачиш, я ж одноразі не був на концерті. І для мене це все ж більше що залишається там голова, я ці треки слухаю. Я цих всіх... Я цих всіх людей дуже люблю і полажаю. Максимально. Просто я не можу обманути свої відчуття. Тут вже говориться навіть... Не говориться про ідеї, про політкоректність. Не говориться про статуси в ніякому випадку. Тут я кажу тільки про те, що я слухаю «Поліндрома», у мене депресняк, я не можу тільки нічого робити. Розумієш? Ось так це. Моя улюблена пісня «Поліндрома» — це «Кафе Надія». Я думаю, мені все зрозуміло.

Він обіцяв мене туди зводити, і я все ніяк.

Тоді треба послухати «Щастя є». «Щастя» у нас пісня. «Щастя, де ти жиєш», за словами Савича Сковорода. Дуже життєствердна, позитивна пісня. Ну, бо Савич Сковорода так писав.

Ну, давайте на цьому і...

За «Щастя». Я вболіваю за «Щастя», тому що це єдиний пошук, який у нас без кінець. Безумовно. Дуже дякую. Класно було. Нормальок.

Мені сподобалось.

Можна було ще годин п'ять сидіти.

Легко, легко взагалі.